Українські політики донедавна поділялися на два табори: прозахідних демократів (яких останнім часом представляли «помаранчеві» партії) і проросійських антилібералів (серед яких останнім часом домінує Партія регіонів). Нині радикальні націоналісти набирають політичної сили. Чи спроможуться вони потрапити із так званою партією «Свобода» до Верховної Ради? Андреас Умланд прогнозує зростання популярності правого всеукраїнського об’єднання «Свобода».

Бурхливі зміни в українській виконавчій, законодавчій і судовій гілках влади, які сталися за останні місяці, донедавна відволікали увагу громадськості від іншої важливої зміни в політичній системі України. На останніх місцевих виборах націоналістична партія Олега Тягнибока «Свобода» здобула близько 5% підтримки українського населення. А отже, ця досі не вивчена політична сила збільшила свою присутність в обласних та місцевих радах Західної і Центральної України. Вона також має дедалі більше шансів створити власну фракцію у наступному скликанні Верховної Ради. А це змінить структуру та сутність як політичної конкуренції, так суспільного дискурсу в Україні. Ідеологічний спектр партійного ландшафту на національному рівні може невдовзі втратити нинішню роздвоєність.

Партійний спектр, який існував дотепер

З моменту розпаду СРСР більшість політичних партій і груп, представлених в різні часи у Верховній Раді, можна було тією чи іншою мірою віднести до одного із двох таборів українського політичного ландшафту. З одного боку, є табір прозахідних і проєвропейських націонал-демократів. Час від часу їхні передвиборчі об’єднання долучали окремих політиків із націоналістичним минулим (наприклад, Андрій Шкіль, Андрій Парубій, Левко Лук’яненко). Проте сам табір зберігав своє загальне ліберальне спрямування. З другого боку, існує більш або менш проросійська, приховано євроскептична, часто антиамериканська і почасти антиліберальна група партій, серед яких у 1990-х роках домінувала Комуністична партія, а нині панує Партія регіонів.

На відміну від західної політики, в обох українських таборах цивілізаційні і геостратегічні орієнтації відігравали важливішу роль, ніж економічні і суспільно-політичні плани. Це приводило до утворення дивних для Заходу коаліцій, зокрема до союзу Партії регіонів, якою керують фінансові магнати («олігархи»), і Комуністичної партії України, чи приєднання (на правах спостерігача) соціал-демократичної «Батьківщини» (партії Юлії Тимошенко) до економічно ліберальної Європейської народної партії.

Упродовж минулих двадцяти років, щоправда, траплялися деякі українські партії, які не можна було однозначно віднести до одного з цих двох таборів. Та здебільшого у такому разі йшлося про групи, які в своїх програмах синтезували ідеї двох таборів і намагалися позиціонувати себе як балансуючу силу, безвідносно до спрямованості. Ці партії (наприклад, Соціалістична партія України, Блок Литвина, «Трудова Україна» тощо) прагнули посісти у партійному спектрі гібридну нішу, яку через їхню ідеологічну невизначеність і мінливе членство часом називали «болотом». Незначний успіх і програмна нечіткість цих «центристських» партій, а також чималі коливання їх у межах ідеологічного сегменту означали, що упродовж двох минулих десятиліть у передвиборчій боротьбі та медіа-дебатах домінували два головні політичні табори.

«Свобода», «біло-сині» і «помаранчеві»

Входження «Свободи» в український політичний істеблішмент спричинило зміни як у наявній ідеологічній конкуренції партій, так і в майбутніх змаганнях політичних сил і варіантах коаліцій у парламенті. По-перше, здається очевидним, що «Свобода» може бути коаліційним партнером лише для «помаранчевих» партій, та аж ніяк для Партії регіонів. Щоправда, «Свобода» і Партія регіонів частково схожі за схильністю до авторитаризму («Свобода» підтримує чистий президентський режим) й антизахідними ідеями (жодну із партій не цікавлять цінності повоєнної Європи). Ба більше, подейкують, що об’єднання Тягнибока – вочевидь, з міркувань політичної стратегії – таємно отримує підтримку від Партії регіонів, зокрема і фінансову. Утім, офіційний альянс між партією Януковича, яка цінує добрі відносини з Путіновою партією «Єдина Росія», і «Свободою» не видається можливим через жорстку антиросійську позицію останньої.

Та навіть націонал-демократичним групам буде важко перейти із теперішньої неофіційної співпраці зі «Свободою» на публічних заходах чи телевізійних дебатах на рівень офіційного союзу. Програми націоналістів і націонал-демократів мають чимало спільного у питаннях національної історіографії, проєвропеїзму та антипутінізму. І навіть більше, недавні спроби Януковича змінити українську політичну систему зблизили інтереси усіх національно орієнтованих партій. Боротьба за захист своїх партій як важливих публічних акторів, а також за незалежність України на міжнародній арені може у майбутньому привести до відновлення дружніх відносин між «помаранчевими» партіями і «Свободою».

Ідеологічна позиція партії «Свобода»

Поза межами цього контексту – фундаментального способу мислення – уявлення про політичний устрій країни і погляди на її майбутнє ліберальних націонал-демократів, з одного боку, й етнічних націоналістів, з другого, мають мало спільного. Це стає очевидним вже під час прочитання програми «Свободи». І, варто зауважити, що характерно для партій цього типу, офіційні документи лише частково відображають справжню партійну ідеологію, оскільки вони написані для того, аби відповідати політкоректності своїх країн, відтак поміркованіші (часто навіть значною мірою), ніж реальні плани, які обговорюються всередині певної організації.

В офіційній програмі «Свобода» вимагає кримінального переслідування за «українофобію», а також різноманітних норм, які тією чи іншою мірою орієнтовані на принцип національної ідентичності:

– відновлення радянської практики зазначення національності у паспортах та свідоцтвах про народження;

– пропорційне представництво у виконавчих органах етнічних українців, з одного боку, та національних меншин, з другого;

– заборона всиновлення неукраїнцями українських дітей;

– привілейоване становище українських студентів під час поселення у гуртожитках, а також низка подібних змін у чинному законодавстві.

Заходи, на зразок зазначених, самі по собі не є надзвичайними, проте якщо вони будуть запроваджені одночасно, то спричинять офіційно дозволене розрізнення за етнічною ознакою, що може врешті-решт привести до стигматизації українських громадян різних національностей, а також гостей України. Це порушить принципи прав людини, які Україна визнала, коли приєдналася до Ради Європи, і поглибить етнічні конфлікти, наявні в українському суспільстві. Крім того, у своїй програмі «Свобода» заявляє, що можливо і необхідно зробити Україну «геополітичним центром Європи» – типовий націоналістичний випадок манії величі, що нагадує теперішні російські наддержавні амбіції.

Європейські партнери «Свободи»

Із цих та інших причин тісна співпраця “помаранчевих” партій із об’єднанням Тягнибока натрапила б на скептичне ставлення їхніх західних партнерів із Європейської народної партії. Зокрема, французькі голлісти з Союзу за народний рух чи італійські консерватори із Союзу християнських демократів навряд чи виявлять прихильність до будь-якої форми співпраці «Батьківщини», Народного Руху України чи «Нашої України» з українським угрупованням – офіційним союзником Жан-Марі Ле Пена чи Луки Романьолі. Партія Тягнибока належить до так званого Альянсу європейських національних рухів (АЄНР), членами якого є французький правоекстремістський Національний Фронт на чолі із Ле Пеном й італійська неофашистська партія «Триколірне полум’я», яку очолює Романьолі.

Членство “Свободи” у цьому панєвропейському альянсі – гарна ілюстрація того типу націоналізму, до якого належить рух Тягнибока. АЄНМ – це не об’єднання партій на кшталт Австрійської партії Свободи, які можна віднести до правопопулістських. Окрім «Свободи», Національного Фронту та «Триколірного полум’я», до АЄНМ належать ще кілька крайніх націоналістичних партій. Ці групи навіть більш ксенофобські, ніж неопопулістські праві партії, які останнім часом поширилися в Європі. Членами АЄНМ є Британська національна партія, бельгійський Національний фронт, Партія за кращу Угорщину (Йоббік), португальська Національна партія відновлення, а також іспанський Республіканський соціальний рух. Ці партії займають крайню праву нішу у політичному спектрі своїх країн й існують у більшій чи меншій ізоляції від політичного мейнстріму.

Фактори політичного піднесення «Свободи»

Причини зростання правого радикалізму в українській партійній системі, як видається, мають одночасно соціальний і політичний характер. Міжнародна фінансова криза завдала чималих соціальних наслідків Україні за два останні роки і забезпечила сприятливий ґрунт для різноманітних протестних рухів, проте це не єдиний фактор. Під час ще більших суспільних потрясінь 90-х років Україна продемонструвала дивовижний імунітет до правоекстремістських тенденцій у партійній системі, наявних у той час. Українська національна асамблея, Конгрес українських націоналістів, Соціал-національна партія України (з якої згодом виникла «Свобода») намагалися потрапити до Верховної Ради самотужки чи в складі націоналістичних блоків – та досі їм не вдалося. Якщо крайні націоналісти проходили до Верховної Ради, то вони були всього лише молодшими партнерами чи окремими представниками у великих націонал-демократичних об’єднаннях, на чию політику мало впливали. Відносна невдача української праворадикальної партійної політики на національному рівні вигідно відрізняла незалежну Україну після 1991 року, з одного боку, від посткомуністичних країн Східної Європи, а з іншого, від Європи загалом. Тож соціальні коливання в Україні кількох минулих місяців навряд чи цілком пояснять зростання популярності «Свободи».

В успіху «Свободи» відіграли роль також політичні фактори. Згідно з загальнопоширеним серед українських політологів поясненням стрибка популярності «Свободи» у 2010 році, він стався завдяки розпаду «помаранчевої» команди і загальної радикалізації української політики за минулий рік. Справді, швидкість та рішучість, з якою Янукович акумулює владу, відколи став президентом у лютому 2010 року, а також «фактор Табачника» (приниження галичан українським міністром освіти), вочевидь, сильно посприяли зростанню популярності партії Тягнибока. Проте якщо ми вважатимемо це пояснення єдиним, то матимемо спрощений погляд на політику, за якого гаданий політичний попит дає поштовх відповідній партійній пропозиції. Безперечно, це частково дає відповідь на питання. Однак зворотна динаміка,описана у маркетингових дослідженнях як теорема Сайша (1803 рік), також відіграла свою роль. Відповідно до його теорії, пропозиція може створити свій попит.

Іншими словами, політичний клас України також несе свою частку відповідальності за підйом «Свободи». У лютому 2010 року Європарламент розкритикував президента Ющенка за героїзацію Організації українських націоналістів. Незважаючи на це застереження, київська спільнота журналістів, інтелектуалів і політиків не уникає контактів із націоналістами нині. Навіть найбільш поважні ЗМІ, як-то «5 канал» чи провідне інтернет-видання «Українська правда», регулярно надають Тягнибоку та його партійним поплічникам майданчики для поширення власних поглядів і популяризації своєї партії. Збільшена за останні два роки присутність «Свободи» в електронних медіа аж до середини 2010 року була непропорційною до її маргінальної політичної ролі на суспільному рівні. Лише нещодавно дедалі більша популярність «Свободи», частково спричинена самими ж ЗМІ, змогла виправдати їхню активну присутність в українських мас-медіа.

Можна навіть припустити, що певні особливості нового «політейнменту» (тобто політичних розважальних програм) на українському телебаченні допомогли «Свободі» стати частиною українського політичного істеблішменту за останній рік. Два головні політичні ток-шоу в Україні – «Шустер Live» на каналі «ТРК Україна» і «Велику політику» на каналі «Інтер» – щоп’ятниці модерують популярні російськомовні телеведучі Савік Шустер і Євгеній Кисельов. Шустер і Кисельов – «політичні іммігранти»: вони стали відомими як ведучі на російському телеканалі НТВ («Независимое телевидение») як у Російській Федерації, так і в Україні. Через поступове згортання свободи російських ЗМІ у першій половині 2000-х вони покинули НТВ. Після тривалої професійної паузи Шустер і Кисельов один за другим розпочали нові журналістські кар’єри на українському телебаченні.

Незважаючи на те, що ці тележурналісти намагаються дотримуватися балансу серед запрошених гостей і аудиторії під час проведення своїх популярних програм, на багатьох організованих у 2010 році телевізійних щотижневих дебатах до слова запрошувався Тягнибок чи його молодий заступник Андрій Іллєнко. Це було дивно з огляду на маргінальну позицію «Свободи» на той час. Присутність представників «Свободи» в студії «Шустер Live» та «Великої політики» донедавна була несумірною із відповідною іррелевантністю й екзотичністю їхньої партії у суспільному житті.

Запрошення лідерів «Свободи» до участі в політичних дискусіях можна, очевидно, пояснити пікантністю, якої вони надавали теледебатам, особливо коли порушувалися питання національної ідентичності й суверенітету. До того ж, напевно, тут не обійшлося без стратегії Партії регіонів підтримки «Свободи», тобто вищезгаданого аргументу, що значна популярність «Свободи» та її присутність у ЗМІ зіграла на руку Партії регіонів під час жовтневої кампанії 2010 року виборів до місцевих і обласних рад. Це була невід’ємна частина «політтехнології», яка намагалася розділити українофільські голоси та знизити результати виборів головної опозиційної групи – партії Тимошенко «Батьківщина». Можливо, саме тому Тягнибок і його команда з’являлися на каналах «Інтер» і «ТРК Україна», які перебувають у сфері впливу олігархів, близьких до Партії регіонів, як-то Валерія Хорошковського (нового голови Служби безпеки України) та Ріната Ахметова (народного депутата від Партії регіонів).

Окрім того, видається (можливо, необґрунтовано), що Шустер і Кисельов, запрошуючи «Свободу» на свої політичні шоу, намагалися компенсувати амбівалентність власних позицій як впливових, проте російськомовних медіафігур в Україні. Можливо, ще одним фактором несумірно частої присутності «Свободи» на київських теледебатах була спроба російських іммігрантів Шустера і Кисельова довести, що вони, як журналісти, не прагнуть перешкоджати українським «патріотичним» тенденціям.

Підсумки

Скидається на те, що джина вже випустили з пляшки: партія «Свобода» Тягнибока, увійшовши за сприяння «Великої політики» Кисельова та інших ЗМІ у національний політичний дискурс, дісталася берегів української великої політики. «Свобода» значно збільшила свою присутність у багатьох обласних і місцевих радах після виборів 31 жовтня 2010 року, що, безперечно, приведе до подальшого зростання її присутності у ЗМІ. Тепер уже виправдано: «Свобода» стала відносно важливою політичною силою в Україні.

Лишається спостерігати, чи цей розвиток призведе з часом до входження партії до Верховної Ради та перетворення її у складову вищої української політики. Доля «Свободи» передусім залежить від того, чи будуть в Україні і далі проводитися вільні парламентські вибори. Якщо будуть, тоді зостається питання, чи збережеться система пропорційних виборів, а також доволі низький прохідний поріг до Верховної Ради у 3%. Підвищення порогу до 5% (таким він є у багатьох європейських країнах), можливо, буде достатньо для того, щоб перешкодити «Свободі» увійти до національного парламенту.

Подейкують навіть, що Партія регіонів готує Тягнибока на місце головного суперника Віктора Януковича на наступних президентських виборах 2015 року. Це може призвести до голосування на зразок другого туру президентських виборів в Україні у 1999 році (чинний Кучма проти комуніста Симоненка) чи у Франції у 2002-му (чинний Ширак проти ультранаціоналіста Ле Пена). Завдяки крайнім політичним поглядам Тягнибока, його проходження в другий тур виборів-2015 забезпечить легку перемогу навіть дуже непопулярному Януковичу.

Оригiнал матерiалу:
http://www.opendemocracy.net