У такий самій «підсумковій» статті рік тому, напередодні президентських виборів, порядок денний яких був очевидний, ми писали про «кінець помаранчевої епохи». Насправді прекраснодушні політичні ілюзії та національний романтизм відійшли ще раніше, ніж пішов Віктор Ющенко, в цьому – однаково його провина і його заслуга. Минулий рік у відомому сенсі повернув Україну на шість років назад, і ми знову опинилися у 2004-му: нашого президента звуть не Кучма, але в цілому все так, або майже так. Політичної реформи як не бувало. У кабміні все ті ж особи, у медійних топах всі ті ж імена, Юлія Тимошенко знову відвідує прокуратуру, і про перспективу Лук’янівського СІЗО все частіше нагадують у тому ж контексті «Кучма-2». Хоча є різниця: не той нині Миргород і Хорол-річка не та. Не та нині Юлія Володимирівна, і харизма її не та. Посадять укотре нашу мадам Бхутто, або вкотре з нею домовляться – не питання. Справжнє питання – у нинішньому стані української опозиції.

Якщо влада опинилася у 2004-му чи близько до того, то опозиція нікуди не поверталася. Для неї, схоже, героїчна осінь 2004-го залишилася далеко позаду разом з ідеалами та ілюзіями. Опозиція стала більш прагматичною, хай навіть у найбільш вульгарному сенсі цього слова (тепер ми знаємо, що все має свою ціну: кожна година, кожен прапорець і кожен намет). Інші звинувачують у цьому Тимошенко, і вони мають рацію: не можна, справді, всидіти на двох стільцях відразу, неможливо прем’єр-міністру зображати з себе опозицію, а полум’яній революціонерці – приймати бюджети і збирати податки. Неможливо оголосити себе «обличчям України» («Вона – це Україна») і хихикати над жартами прем’єр-міністра сусідньої держави на адресу президента держави власної. Та й, справді, не можна ж так довго брехати.

Ті, хто звинувачує в усьому Ющенка, – теж мають рацію. У нього був шанс, і у нас був шанс. Тепер уже немає. Ющенко залишився з бджолами та антикваріатом, а ми – з президентом Януковичем і прем’єром Азаровим.

Цей рік починався з президентських виборів, з передбачуваної поразки Віктора Ющенка, з очікуваної перемоги Януковича і з несподіваного злету Сергія Тігіпка. У підсумку Ющенко – див. вище, Тігіпко став віце-прем’єром в уряді Януковича. Чий рейтинг впав нижче за цей рік: Партії регіонів, особисто Януковича чи Тігіпка? Результати осінніх виборів до місцевих рад показують – усіх! І якщо всерйоз говорити про стан української опозиції та існування якої-не-якої «третьої сили», історія Сергія Тігіпка, здається, набагато сумніша і повчальніша за історію Юлії Тимошенко. Ті, хто голосував за Тігіпка рік тому, бачили в ньому, насамперед, «третього», тобто альтернативу. «Регіонали» технічно «розчинили його» і ... зняли проблему. «Прагматик» Тігіпко розділив долю української опозиції: його можна не брати до уваги.

Схоже, ключовим словом цього року стане «прагматика», і наостанок, напевне, варто згадати щось обнадійливе. Так, у нас тепер «прагматична» влада, тому президент Янукович дружить із Москвою та не свариться з Брюсселем. У нас був «прагматичний» підприємницький Майдан, і він майже досяг свого: тепер найбільш драконівські для малого бізнесу статті податкового кодексу відклали ... до лютого. У Києві відтепер новий прагматичний мер, він будує метро, а не роздає гречку. Втім, у тому ж Києві, і теж не без міркувань прагматичних, за вказівкою РПЦ МП викидають на вулицю лаврські музеї. Зате – уперше в СНД – скасували ВАК. Щоправда, ще не придумали, чим її замінити і як тепер ця машина з викачування грошей із претендентів буде працювати. Але не біда. Люди прагматичні що-небудь придумають. Якось та буде.

Оригiнал матерiалу:
http://ej.ru