Президент України Віктор Янукович, виступаючи у грудні минулого року на десятій нараді керівників зарубіжних дипломатичних установ, заявив, що Румунія – це країна, яка повинна почати інакше сприймати Україну. «Ці країни…(Румунія була згадана разом з Молдовою) повинні відчути – час м’якої України минув», йдеться в статті. Здається, пише автор, український лідер дещо поквапився з висновками й видав бажане за реальне: «м’який» час іще не скінчився.

Як писав український військовий експерт Олександр Маначинський у статті для видання «Версии», Румунія завжди мала бажання що-небудь вирвати у сусідів. А тепер, «натхненна рішенням міжнародного Гаазького суду, вона шукає нові території, які готова проковтнути», цитує «Независимая газета». І для таких висновків він мав підстави.

Адже ще рік тому голова партії «Велика Румунія» Корнелій Тудор стверджував, що Україна є штучною державою, яка має румунські території. Він не відкидав можливості перегляду державних кордонів, йдеться у статті. У 2009 році за рішенням Міжнародного суду ООН Україна втратила частину своєї території. Румунії відійшло близько 1500 кв. км континентального шельфу й акваторії моря. Багато українських експертів вважають, що таке рішення стало початком поділу Української держави. Образи й претензії до України завжди мали її держави-сусіди. Ланцюгова ж реакція перегляду підсумків як Великої вітчизняної, так і Другої світової війни була запущена Європарламентом та ОБСЄ у липні 2009 року. Тоді Парламентська асамблея ОБСЄ поклала однакову відповідальність за початок Другої світової на нацистську Німеччину та Радянський Союз.

Саме після Другої світової, пише автор статті, Румунія передала Україні острів Зміїний у Чорному морі та частину дельти Дунаю. Тепер стає очевидно, що ці території Румунія хоче забрати назад. У такий спосіб ця держава бореться за панування на Дунаї. Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, говорячи про румунські претензії щодо острова Майкан, заявив, що українська сторона не має наміру переглядати лінію кордону з Румунією. Своєю чергою, Румунія надалі збирається поводитися так само жорстко.

За радянських часів, нагадує автор, на Дунаї базувалася флотилія військових кораблів СРСР. Зі здобуттям незалежності українське керівництво чомусь вирішило, що євроатлантично орієнтованій державі Дунайська флотилія не потрібна. Такій політичній «мудрості» зраділи у Бухаресті, який, навпаки, лише посилює свою флотилію на Дунаї. Україна ж не має чого цьому протиставити. Її флотилія на цій ріці – це два застарілі кораблі. Отже, зазначає автор матеріалу, для румунів шлях на Одесу відкритий. Зокрема, колишній мер Ізмаїла Станіслав Борисенко вважає реальною загрозу з боку Румунії. За його словами, Україна ризикує втратити Придунав’я, якщо на нього не звернуть увагу як на стратегічно важливий регіон. Своєю чергою, голова Одеської облдержадміністрації Едуард Матвійчук стверджує, що невдовзі у місті Болград Одеської області з’являться військові. Там має розташуватися посилений механізований батальйон до 600 людей з бойовою технікою. За радянських часів там дислокувалася повітряно-десантна дивізія. І це за тих часів, наголошує автор статті, коли про якісь територіальні претензії від Румунії годі було й казати. Тепер же близько ста тисяч громадян України мають румунські паспорти. Крім того, Румунія спрощує процедуру набуття румунського громадянства. За таким принципом триває і «зближення» з Молдовою. Існує думка, що разом з Румунією Молдова швидше стане частиною ЄС.

У Євросоюзі дуже обережно реагують на питання зміни кордонів держав. Особливо, якщо йдеться про застосування військової сили. Це вважають неприйнятним у сучасних умовах. Водночас, нагадує автор, ще 11 років тому Північноатлантичний альянс «розбомбив» на частини Федеративну Республіку Югославія.

Зараз Румунія намагається відновити «Велику Румунію». Ще у 1991 році була невдала спроба забрати частину Одеської області. Надалі Румунія – член НАТО – зі своїми претензіями стала значно впливовіша. Однак самій контролювати таку «золоту жилу», як Дунай, і розпоряджатися запасами вуглеводнів із континентального шельфу їй навряд чи дозволять. І хоча Росія та Румунія у 2003 році підписали договір, за яким Румунія відмовилася від територіальних претензій до Росії як правонаступника СРСР у зв’язку з приєднанням Бесарабії та Північної Буковини, об’єктивно румунські претензії спрямовані проти Росії, підсумовує автор. Отже, у ситуації, що склалася, Україна є приводом для чвар між Заходом і Росією та водночас власне територією чвар.

Наприкінці минулого року румунський президент Траян Бесеску висловлював недовіру Росії через присутність російських військ поряд із румунським кордоном, у Придністров’ї. Однак ця недовіра, на думку лідера Румунії, у держав взаємна. Адже, за словами пана Бесеску, якщо Росія дружня до держав Чорного моря, то чому має у цьому морі такий великий флот? Невдоволені у Румунії й подовженням базування російського флоту у Севастополі. Водночас на румунській території з 2005 року Петагон і альянс мають авіабазу «Михаїл Когелнічану», навчальні полігони «Чінку», «Смардан» і стрільбище «Бабадаг».

У Росії побоюються, що розклад сил на Чорному морі може змінитися не на її користь. Адмірал Віктор Кравченко, колишній командувач ЧФ і начальник Головного штабу ВМФ, впевнений, що російське керівництво має зміцнювати потенціал свого Чорноморського флоту. Адже якщо американські ракети-перехоплювачі SM-3 стануть на бойове чергування у Румунії й акваторії Чорного моря, баланс сил у регіоні докорінно зміниться.

Доповідач Євросоюзу та член комітету парламентської делегації ЄС – Молдова, представник Румунії Траян Унгуряну заявляє, що Чорноморський регіон залишається непередбачуваним через заморожені конфлікти й присутність там флоту Росії. А президент Румунії пан Бесеску заявляє про можливість повторення у Придністров’ї сценарію російсько-грузинського конфлікту 2008 року. Очевидно, що Румунія є лише технічним інструментом у великій євроатлантичній грі з заволодіння Чорноморським басейном. А от інтереси України й Росії тут цілком збігаються, стверджується в статті. Але якою мірою Росія може розраховувати на підтримку України? Український військово-морський флот технічно застарілий, при тому що підводний його компонент відсутній зовсім. Обсяги його фінансування за часи незалежності становили менш як половину від необхідної суми. Покращення стану наразі не очікується, підсумовує автор.

Проте військовий потенціал Румунії також анітрохи не потужніший за український. Фінансування румунського флоту також незадовільне, хоча він має більше плавзасобів. «Врятувати» ж українців, як пише автор статті в «Независимой газете», може лише Чорноморський флот Росії. Однак ставку у Чорноморському басейні роблять на натовську Туреччину, яка може поглинути Крим. Значну допомогу цій країну надає США.

Центр із вивчення глобалізації опублікував не так давно статтю канадського журналіста Ріка Роззоффа «Чорне море – міст до трьох континентів та Близького Сходу». Рік Роззоф констатує, що головна мрія американців – це вичавити з Криму флот РФ і почати там своє панування. Загалом НАТО інтенсивно освоює Чорне море ще з середини 1991 року. Зокрема, проводяться спільні навчання з країнами Чорноморського басейну.

Зараз співвідношення військово-морської потужності Росії та США у Чорному морі майже сягає 1 до 6. З урахуванням потенціалу всього альянсу в тому самому регіоні – 1 до 8. Без Чорного моря ніяк не складається така бажана для Заходу військово-політична дуга від Балтії до Каспію. Румунія ж тут, як уже йшлося, не є самостійним гравцем. Самостійно ж протистояти викликам Бухаресту Київ не може, тому російський флот стає гарантією національно безпеки України. Незрозуміло лише, чи готова сама Україна надалі вибудовувати відповідно до цього свою політику. Проте таку систему слід створювати, щоб «м’який» час для України справді завершився, висновує автор статті.

Оригiнал матерiалу:
http://nvo.ng.ru/concepts/2011-01-21/1_ukr.html…