«Ганна Герман була б наймогутнішою жінкою України, якби не було тієї іншої, – пише Конрад Шуллер. – Як і та інша, вона пофарбувалася на блондинку, теж уміє усміхатися й довірливо заглядати в очі, і в неї теж на зап’ястку завжди є місце для дорогого аксесуара».

Одна засідає в розкішному палаці на Печерських горбах, друга ходить у генпрокуратуру на ветхій вулиці Борисоглібській, що на Подолі. Ця друга – Юлія Тимошенко – демонструє, що не обов’язково бути наближеною до «велетенського» президента, аби мати статус найважливішої в країні. Поки вона долає кілька метрів від авто до входу в установу, зчиняється народний галас: штовхаються оператори, мигтять спалахи, «старики намагаються поцілувати пані Тимошенко руку».

Після поразки на президентських виборах рік тому кар’єрі гламурної проводирки Помаранчевої революції, а потім прем’єр-міністра, практично настав кінець. Коли вона відмовилася визнавати схвалені на міжнародному рівні вибори, постраждала її репутація демократки. «Вона здавалася паралізованою, і в той час як клан Януковича з допомогою грошей і тиску нагинав один за одним конституційні органи, лави її раненого “демократичного табору” вже не трималися купи», – розповідає журналіст. Повноваження глави держави постійно зростали, партійні соратники переметнулися на бік влади, важливі олігархи відкололися, а телебачення уникало Тимошенко.

Але насамперед здавався зношеним сам конструкт «Юля». «Коли Тимошенко, сама по собі темноволоса російськомовна бізнес-леді кавказького походження, вигадала перед революцію політичну ікону “Юля” – образ молодої й люксусової “Неньки України” із пшеничним вінком із коси, з цією сумішшю Prada, фольклору й протесту вона напала на золоту жилу – формулу всього того, за чим затужавів вимучений корупцією київський середній клас», – пояснюється у Frankfurter Allgemeine Zeitung. Щойно ж вона пішла в відставку, то й втратив актуальність сам образ: «Революційні обіцянки чесності стали звучати так само штучно, як і колір обличчя осяйної “Юлі”, а провіщені її екстравагантним гардеробом розкоші розбилися об економічну кризу».

Аж ось Тимошенко отримала подарунок у вигляді «політичного переслідування» – і це саме те, що їй потрібно: «новий костюм для нової ролі». Її друзів почали запроторювати в «смердючу» Лук ’янівську в’язницю, один з її колишніх міністрів попросив притулок у Празі, другий не має права виїжджати з Києва. Зоряна година самої Тимошенко настала 20 грудня, коли генпрокуратура висунула проти неї обвинувачення. При чому після довгого та ретельного розслідування не було знайдено нічого серйознішого, як тільки те, що вона не з тих фондів «виплатила бідолашним матусям допомогу».

Відтоді Тимошенко грає роль «благородної жертви, самотньої бранки, яка перемагає завдяки силі своєї совісті». До неї цю роль в російській та радянській історії втілювали Толстой і Сахаров, а в українській – Ґонґадзе. «Її взірців можна оглянути в декорованій гофрованими золотими портьєрами, смарагдовими шпалерами та старовинними меблями приймальній залі: он бронзовий Колумб символізує візіонерство й непохитність, он портрет Марґарет Тетчер – переможної жінки серед слабких чоловіків, а на столі фігурка Орлеанської Діви: спис, лати і – як мовить вигравіюваний підпис – “жертва” в ім’я “народу”», – пише Шуллер.

На Печерських пагорбах лібрето цієї трагічної опери розпізнала Ганна Герман, а тому радить можновладцям «залишити Юлю в спокої». «Хіба ви не бачите, як вона це використовує? Як вона приходить – наче модель на подіумі?», – каже заступниця глави президентської адміністрації. Тимошенко з перламутровим лаком на нігтях у дизайнерському пальтечку красується внизу, на Подолі. Перш ніж зайти у приміщення генпрокуратури для допиту, вона звертається до камер. «Говорить кристалічно чітко, ледь тремтячим голосом, схвильовано: свобода, віра, народ. Ніколи вона не втече, ані за кордон, ані в лікарню, нізащо».

Оригiнал матерiалу:
http://www.faz.net