Важливий був рік – здається, дав усі можливості розібратися, хто ми такі.

У Росії – якось ближче до кінця. Хоча палаюче літо з далекосхідними партизанами теж на щось натякало, та й Хімкінська боротьба триває не перший рік, сюди ж віднесемо «Стратегію-31», діяльність «Війни» або «Монстрацію».

Але спочатку – про літературу. Мені здається, саме до кінця року вийшла знакова книга (і я маю на увазі не «Квітковий хрест», хоча роман цей, звичайно, теж почасти знаковий – утім, він начебто ще не книга?). Виразною спробою самоідентифікації Росії стала «Ананасова вода», з її базовою метафорою скутості, знерухомленості, дистанційованості від дії. Нашарування однієї конспірології на іншу, безплідні рекурсії, безжальна сатира (всі рецензії, які я прочитав, значно стриманіші, ніж самі тексти Пєлєвіна) і повне безсилля що-небудь змінити, причому багато в чому – як прямий наслідок ось цього от багато чого знання. Такою звідси здається сучасна мисляча Росія – для всього є подвійне (це для початку) обґрунтування, бейтсонівське double bind, і закономірний параліч, а то й боязка відстороненість – хто його знає, кому на руку, якщо я поворухну рукою? Герої у вас знають багато чого, і явно занадто багато – але тільки не про себе.

«Зелений намет» Улицької ще не прочитав. Але дозволю собі бути анекдотичним – чомусь не сумніваюся, що й там нічого ні в кого не вдалося. Правда ж?

Ну а закінчився ваш рік станицею Кущевська, Манежкою та урочистою повторною посадкою Ходорковського з Лєбєдєвим.

Про Україну мені писати складніше – «я тут живу». Що у нас творилося весь цей рік, перерахувати немає жодної змоги. Результат президентських виборів став тригером, що запустив стрімкі ракові процеси в усіх органах і тканинах українського суспільства. Якщо не враховувати лютого опору харківській вирубці, особливих протестних рухів до кінця року не спостерігалося. Але спочатку – про літературу.

Передчуваючи загибель і віртуалізацію галузі, автори видали на-гора небувалу кількість товстих романів (жанр не дуже у нас модний). Про всі навіть найцікавіші не розповім, але окреслю три точки. «Музей покинутих секретів» Забужко реконструює репресовану українську історію ХХ століття; «Ворошиловград» Жадана вчить покоління, яке нарешті виросло, солідарності; і передноворічні «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – це типовий український блоґ, яким би він міг бути на початку 2000-х, але його написала на папері від імені типового українського блоґера 80-річна поетеса. Усі три твори відверто публіцистичні, та навіть, хай вибачать мене їхні видатні автори за радянський штамп, «на шкоду художності». Кінець року особливо чітко показав, чому.

Війна оголошена не лише попередній «команді Тимошенко» (не Ющенка, зауважмо), а всьому, що хоч якось насмілюється «тримати спину» – за ґрати кинуто не лише десяток колишніх міністрів і замміністрів, а й активістів «податкового Майдану» (того самого єдиного, але яскравого прикладу успішного опору) – за псування тротуарної плитки, щоб ви знали. Незгодних депутатів утихомирюють кріслом по голові. Кодекси, закони, «реформи» накочуються на нас однією каламутною хвилею за одною. Куди нам без публіцистики? Без усвідомлення себе потонемо...

І ось останній штрих – у новорічну ніч знищено (з другої спроби) ганебне погруддя Сталіна у Запоріжжі. За російським сценарієм (ага, «ми» активно переймаємо досвід) одна конспірологія накладається на іншу, але справа зроблена.

Може, усе-таки самоідентифікація?

Оригiнал матерiалу:
http://www.svobodanews.ru