Першим, що зачарувало мене у Львові, був аеропорт. Провінційні аеропорти на території колишнього Радянського Союзу – здебільшого похмурі місця зі всіма принадами цілодобової автобусної станції. Але в аеропорту Львова – найбільшого міста Західної України – можна побачити дерев’яне облицювання і колони з орнаментом, завдяки чому почуваєшся ніби на старій великій залізничній станції з фільмів 1950-х років.

Я побував у Львові минулої зими, готуючи матеріал про президентські вибори в Україні: продирався крізь сніг, аби подивитися на кандидатів під час передвиборчої кампанії і поцікавитися думкою виборців. Але незабаром я виявив, що це місто, розташоване на краю радянської імперії та на перехресті шляхів Європи, – справжня знахідка. Несподівана краса терміналу в аеропорту була лише натяком на те, що пропонує Львів, – звивисті вулички, які зберігають пам’ять про столітній вплив різноманітних культур.

Львів мав різні назви завдяки численним господарям – від Радянського Союзу до німців і поляків. Але, напевне, найбільший вплив справила на нього Австро-Угорська імперія. Блукаючи містом, я згадував радше про Відень і Прагу, аніж про Москву. Пиво там смачне і дешеве, а чимало страв готуються з якісних центральноєвропейських продуктів, зокрема ковбасок і коренеплодів.

Звісно, тут нескладно було знайти українські страви, як-то виліплені з тіста вареники, з начинкою з картоплі чи капусти, солодкого сиру або вишень. Є тут і тематичні ресторани, присвячені місцевій історії, зокрема і провокаційний, що прославляє українських партизанів часів Другої світової війни та прикрашений антирадянськими гаслами.

І все ж найголовнішою відмінною ознакою Львова є його беззаперечний міжнародний характер – більш відчутний, ніж в будь-якому іншому місті Радянського Союзу, де я побував. Про це промовисто свідчить розмаїття кафедральних соборів, які формують силует міста: український православний, російський православний, вірменський православний і римо-католицький.

Львів також є оплотом Української Греко-католицької церкви, яка, по суті, уособлює злиття культур: визнає зверхність Риму, але дозволяє деяким священикам одружуватись і дотримується східного обряду. У Львові до Другої світової війни також проживала велика єврейська спільнота. І я прогулювався повз руїни однієї з головних синагог. Євреїв залишилося небагато, однак розглядаються плани щодо відбудови синагоги.

Зрештою вийшло так: я намагався працювати, але місто постійно відволікало мене. Я пішов брати інтерв’ю в чиновника з міської ради, але зрештою опинився на оглядовому майданчику ратуші, милуючись видом на прекрасну львівську архітектуру – класичну, барокову та інших стилів.

Представник міської адміністрації розповів мені, що в місті здійснюється невелика реконструкція напередодні Чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який Україна організовуватиме спільно з Польщею. І хоча будується новий міжнародний термінал в аеропорту, він запевнив мене, що історичний характер міста буде збережено (Хочеться сподіватися, що старий аеропорт залишиться).

Перед від’їздом я забіг у ще одне місце. «Львівська майстерня шоколаду» зустрічає відвідувачів прилавком із солодощами ручної роботи і пахощами солодких розплавлених інгредієнтів. Я купив кілька коробок цукерок для моєї родини, що чекала на мене в Москві. Вони мали послужити аргументом, аби якось ми всі сюди приїхали.

Оригiнал матерiалу:
http://travel.nytimes.com