«Річниця вступу Віктора Януковича на посаду президента України – серйозний привід для роздумів, – пише Аркадій Мошес. – Підсумки його перебування при владі набагато масштабніші, ніж здавалося рік тому». Тільки ці зрушення видаються не надто виграшними.

Справді, Янукович розпочав зміни. Від першого дня перебування при владі команда президента боролася з «помаранчевим спадком», заразом демонтуючи плюралістичну політичну систему. Яка склалася задовго до Майдану та Віктора Ющенка, зауважує автор статті. Янукович послідовно намагався збудувати в Україні свою Росію.

Сконцентрувати владу допомогло відновлення Конституції 1996 року. Президентські повноваження знову розширили, а дати наступних президентських та парламентських виборів максимально відсунули. Теперішня влада постійно демонструє, що боїться народного волевиявлення. А тому намагається знівелювати його значення. На місцевих жовтневих виборах провладна Партія регіонів втратила три мільйони голосів порівняно з першим туром президентських виборів. А болісні економічні реформи тоді ще не починалися.

На озброєння взяли силове руйнування організованих структур опозиції та переслідування її лідерів. Проти Юлії Тимошенко порушили кримінальну справу. Звинувачення у використанні коштів екологічних фондів для виплати пенсій швидше могло б підвищити популярність політика у бідній країні. Але нічого іншого проти неї, вочевидь, не знайшлося. Колишнього польового командира Помаранчевої революції та екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка взяли під варту. До слова, це визначає таку ж неприємну перспективу і для теперішніх можновладців у разі, якщо вони програють наступні вибори.

Залишаються ще ЗМІ. Не з усіма власниками яких владі вдається мирно домовитися. Тиском на пресу занепокоєні навіть у Європарламенті. Немає сенсу ставити запитання, чи може створити така політика фундамент для «європейського вибору» країни. Зрештою, Захід взагалі втрачає інтерес до України в цілому. Поки що режим, не зауважуючи цього, радіє відсутності тиску ззовні. Водночас Захід відходить і від позицій підтримки суверенітету України. Ось це ніяк не годиться Януковичу.

Тут, пише автор статті, слід згадати, що Україна – не Росія. Вона не має нічого, що можна було б зіставити ні з російським експортом енергоносіїв, ні з її геополітичним становищем, що можна було б розміняти на «прагматичний», тобто не ціннісний, інтерес до себе. Та й дух часу тепер зовсім інший – не 90-ті роки, коли Леоніду Кучмі вибачали певну внутрішньополітичну поведінку. Крім того, у Європі та США стало модно надавати пріоритет країнам, що «подають надії»: минулого року це була Білорусь, нині – Молдова. У підході ж до України вже відбулися якісні зміни, зазначає Аркадій Мошес.

Забуксували переговори про зону вільної торгівлі. Це вже б’є по надіях великого бізнесу, який стоїть за Януковичем, насамперед металургійного, збільшити експорт на європейські ринки. Безвізовий режим запроваджується лише за виконання дуже серйозних вимог. Послаблювати їх ЄС не має наміру. До того ж, на початку лютого енергетичний саміт ЄС, схоже, поховав перспективу європейських інвестицій у ГТС країни. Пріоритет надається проектам, не пов’язаним із транзитом через Україну.

Якщо хтось у Києві вважав, що створення в Україні політичного режиму, ідентичного з російським, убезпечить від конфліктів у двосторонніх відносинах, то приклад Білорусі цілком це заперечує. Так само стає все менше компонентів для стратегічного розміну. Україна продовжила оренду Севастополя і затвердила свій позаблоковий статус. Але добровільно жертвувати фінансовими інтересами чи статусом українська еліта не готова, зауважує автор статті. Тим часом Росія, як і ЄС, втрачає інтерес до української труби. Прагнучи побудувати свій «Південний потік». Та й загалом особисті відносини між Віктором Януковичем і Владіміром Путіним чи Дмітрієм Медвєдєвим не стали ближчими.

Не дарма на виборах 2010 року Москва до останнього зберігала зовнішній нейтралітет. Досі Янукович не став для Кремля своїм. Як і навпаки. Адже не забулися розмови про те, що насправді фаворитом Росії була Тимошенко. Тож російський політичний вибір має два варіанти. Або жорстко «дотиснути» Київ, або ж виключити Україну зі своїх реальних пріоритетів, сконцентрувавшись на спільних проектах з Білоруссю та Казахстаном. Але точно немає наміру будувати з Віктором Януковичем вічної дружби.

«І останнє, – підсумовує автор статті. – Усе-таки дивно, як швидко у сучасному світі країна, яка у певний час виглядає центром уваги, геополітичних інтересів та дипломатичних інтриг, може стати нікому не потрібною периферією».

Оригiнал матерiалу:
http://gazeta.ru