Предмет роздумів автора статті – список найвизначніших мислителів 2010 року, який опублікував американський часопис Foreign Policy. Передусім Рахман звертає увагу на те, що «десять найбільших мислителів більше відомі за свою діяльність», ніж за інтелектуальні розмисли. Справді, перше місце ділять між собою Біл Ґейтс та Воррен Баффет за філантропічну діяльність. Після них ідуть – президент США Барак Обама, міністр закордонних справ Бразилії Селсу Аморім, американський генерал Девід Петреус. І тільки після 12-ої позиції, пише автор, можна знайти когось, хто справді більше відомий за свої думки, ніж за справи, – наприклад, економіст Нуріель Рубіні.

Що нижче по списку, то більше з’являється «справжніх інтелектуалів» –економісти, політологи, письменники, теологи, журналісти, – аналізує автор статті. Окрім персоналій з англомовного світу, подекуди трапляються представники з інших континентів, серед яких є китайський редактор та французькі інтелектуали.

Рахман пропонує виконати невеличкий дослід: порівняти зазначений список 2010 із тим, який міг би бути складений 150 років тому. На його думку, рейтингову таблицю 1861-го року могли б очолити Чарльз Дарвін та Джон Стюарт Мілль, після них ішли б слідом Карл Маркс та Чарльз Діккенс.

Навіть з погляду політики, продовжує автор, «контраст між гігантами того року та відповідними їм карликами сьогодення вражає». До списку 1861 могли потрапити Лінкольн, Ґладстоун, Бісмарк, Ґарібальді. Нинішні їхні відповідники – Обама, Нік Клеґ, Анґела Меркель та Сільвіо Берлусконі.

«Можливо, 1861 рік був якимсь надзвичайним?» – запитує себе Рахман і для певності погоджується повторити дослід на видатних персоналіях 1939-го, року початку війни. У такому разі, на його погляд, до списку потрапили б Ейнштейн, Кейнс, Еліот, Пікассо, Фрейд, Ґанді, Орвелл, Черчілль, Хайек, Сартр.

Показавши, що обидва досліди дали однаковий результат, автор пропонує кілька пояснень, чому «цьогорічний врожай мислителів такий убогий».

Перше: потрібна «певна дистанція, щоб судити велич», оскільки «тільки ретроспективно ми можемо визначити реальні величини» – припускає Рахман. Однак одразу заперечує: якщо Маркс, Діккенс і Орвелл були визнані після смерті, то Ейнштейн і Пікассо ще за життя «стали шанованими знаменитостями».

У такому разі, можливо, міркує автор, «ми перебуваємо в оточенні мислителів, однак не можемо їх розпізнати, оскільки вони з нашого середовища». Відіграють свою роль і сучасні ЗМІ, які занадто часто показують інтелектуалів. «Якби Мілль не зникав з екрану телевізора, а Ґанді виступав 5 разів на день, – вони б здавалися не такими яскравими людьми та глибокими мислителями», – припускає Рахман.

До того ж «природа інтелектуального життя стала більш демократичною», – ідеться у статті. У списках 1861 та 1939 років переважали «мертві, білі британці чоловічої статі». Нині ж існують інтелектуальні величини у Китаї та Африці, про які часописи Foreign Policy та The Financial Times не мають і гадки.

Тепер більше людей мають доступ до знань та мають змогу публікуватися. Через те «знання розвиваються через групи спеціалістів зі всього світу», а не «через окремий визначний інтелект, який вибудовує велику теорію», підсумовує Рахман.

Насамкінець автор дає ще одне пояснення – «наше покоління, з його багатством та приладами, не таке розумне, як про себе думає».

Оригiнал матерiалу:
http://www.ft.com