Давня як світ проблема взаємовідносин «цар-поет», тобто співіснування свободи творчості з цілями державної політики впродовж усіх останніх років в Україні вирішується виключно в сенсі мовчазного виконання закладами освіти, науки, культури і мистецтва наказів, приписів і «рекомендацій» органів державної влади.

Відповідно мільйони людей, які працюють у гуманітарній сфері, отримуючи зарплату з державного бюджету, невільно стають інструментом реалізації того, що називається «гуманітарною політикою».

А формат (про зміст мова не йде) такої «політики» жодним чином не змінився з часів постанов ЦК КПРС із питань ідеологічної роботи. Тоді з нагоди чергового ювілею/пам’ятної дати/знаменної події у цих постановах фіксувалися основні тези, як слід до них ставитися, і вироблялися рекомендації – що, коли і як слід зробити, щоб рішення партійних органів не залишилося звичайним папірцем. Система ця жодним чином не змінилася і до сьогодні. Хіба що замість ЦК документи, які «спускаються» до профільних управлінь виконавчої влади на місцях, ухвалюють інші органи. А уже звідти – з обласних, міських та районних держадміністрацій – зазначені вказівки надходять до установ і організацій з формулюваннями: «виконати до такого-то числа і прозвітувати».

Безумовно, можна резонно заперечити, оскільки з державного бюджету виділяються кошти, у тому числі й на зарплату працівників гуманітарної сфери, то й вимагати від них держава має повне право. Це так. Але є й інше – механічне перенесення на гуманітарну сферу правил і принципів державної служби, побудованої за системою «планування-звітність» якщо до чогось і може призвести, то лише до остаточної бюрократизації і вихолощування самого поняття гуманітарної, творчої роботи.

Процес «реалізації гуманітарної політики», як його гордо називають зацікавлені особи, зводиться, насправді, до того, що катастрофічно обмежені в коштах бюджетні організації та установи пишуть чергові «відписки», які, зливаючись в єдиний брехливий потік, потрапляють в офіційні документи. І пишуться, пишуться, пишуться звіти.

Проблема не в тому – які пріоритети має нести у собі державна гуманітарна політика. У питанні кого вшановувати: вояків УПА чи червоногвардійців Арсеналу – в Україні ще довго не буде єдності, і єдиним суддею тут може бути лише час. Ключова проблема на сьогоднішній день – у формі проведення заходів, спрямованих на функціонування та розвиток гуманітарної сфери. У тому, що освіта, наука, культура і мистецтво штучно, але невпинно бюрократизуються.

Можна призупинити цей процес? Можна. Визначати пріоритети, але не диктувати форми проведення соціальнозначущих заходів. Створювати умови, проте не змушувати працювати за правилами адміністративного апарату. Підтримувати, однак не нав’язувати власне бачення тих тонкощів роботи, розбиратися у яких має лише професіонал, а не чиновник. Ось – завдання, які має ставити перед собою держава, адже за усіма соціальними законами, бюрократія, набираючи силу, починає працювати сама на себе – на відтворення і забезпечення самого процесу функціонування власного механізму. А це – подальший і прогресуючий занепад гуманітарної сфери в Україні. 

Олександр Логінов

(м. Вінниця)