Розмова про продаж землі несе багато тривожних думок та переживань: що буде і які будуть наслідки? Нещодавно, коли міністерство АПК зібрало тваринників з виробництва молока вирішувати проблему розвитку галузі, в ході зустрічі пролунало питання: чому при державній підтримці галузі вона не розвивається, а поголів’я з кожним роком зменшується і, відповідно, зменшується валове виробництво? Тому що, на мою думку, перш за все, немає стабільності ані економічної, ані політичної. І разом з цим постає ще одне важливе питання – земельних відносин. Скільки часу ми матимемо можливість орендувати землю? Чи матимемо ми цю можливість надалі? Чи не скуплять її закордонні, так звані, інвестори? Гадаю це і є одним із основних стримуючих факторів розвитку сільського господарства в Україні.

Для розвитку сільськогосподарського виробництва та збільшення валового виробництва нам потрібні кредитні кошти. Вкладаючи їх, наприклад, у будівництво або реконструкцію молочної ферми, закупівлю молочної худоби, техніки тощо, можна передбачити, що подібний проект окупиться за п’ять років. Але це можна реалізувати тільки за умови, що існує впевненість у довгостроковій оренді землі, бо тваринництво без землі не може існувати. Отже, без договорів на довгострокову оренду цей проект не можливий. Тому, на жаль, сьогодні майже всі живуть одним днем: аби тільки зараз було добре. А завтра? А завтра продаж землі. Хто її купить? Чия вона буде? Бо без неї, матінки, ми ніхто і ніщо. Треба зрозуміти, що сьогодні важливіше – вкладати кошти в добрива, техніку, будівництво, цим самим збільшуючи валове виробництво на благо людей і держави, чи накопичувати гроші на ті 100 га землі?! Вже зараз бачимо, що зменшуються обсяги виробництва продуктів харчування і деякі стали дефіцитом. А що буде, коли кошти треба буде вкладати у купівлю землі? А нові власники будуть використовувати її як заманеться? Чому ми не думаємо про безпеку країни, робочі місця, які також сьогодні в дефіциті… Якщо запрацює аграрний сектор, то покращиться добробут людей, соціальна сфера, піде вгору промисловість, запрацює в цілому економіка.

Але ще є, правда, категорія фанатів, які не зважаючи на всі ці негаразди, докладають зусиль, щоб підтримати тваринницьку галузь, намагаються впроваджувати передові технології в рослинництві тощо. На жаль, з кожним роком цих людей залишається все менше і менше. На землі, я упевнений, повинен працювати селянин, який з діда-прадіда осягав цю науку. А земля має бути державною, адже без землі немає держави. Щодо земель запасу та невитребуваних паїв, то і вони повинні бути державними і якщо там є ефективне господарство – її слід надавати в довгострокову оренду. Але за умови ефективного використання. Для цього потрібно розробити правила і норми, щоб вони стимулювали господарника працювати на землі ефективно. Перекоси на зовнішніх ринках, які будуть негативно впливати на наш ринок – регулювати дотаціями, але вони повинні бути цільовими і адресними. Бо сьогодні виділяються немалі бюджетні кошти на підтримку галузі, але від цього ефекту немає, держава не отримує, а втрачає. Значить стимулювання не відбулось, бюджетні кошти пішли не в справу.

Дивлячись на досвід передових країн світу, бачимо, що на землі працюють фермери – трудівники землі, а не латифундисти, які в основному легалізують гроші через землю або хочуть заробити на її перепродажі. А ми, керівники сільськогосподарських підприємств, фермери, сьогодні готові і виростити, і надоїти не менше і нічим не гірше, ніж наші колеги – світові лідери. Але тільки у випадку, якщо ми будемо впевнені у довгостроковій оренді землі, яку нам надаватиме саме держава. Потрібно тільки одне: держава має розробити чіткі правила для всіх «гравців» сільськогосподарського ринку (виробник сировини, переробник і продавець) і слідкувати за неухильним їх дотриманням. Це і цінова політика на нашу продукцію, і ціни на паливно-мастильні матеріали, добрива тощо. Вітчизняним фермерам мають надаватися довгострокові кредити під розвиток тваринництва та рослинництва під мінімальні відсотки. А ще, з ринку повинні піти посередники між виробником, переробником та продавцем. Бо головним інвестором є покупець. А у нас виходить парадокс. Виробник сировини отримує від ціни на поличці молочних продуктів не більше 30%, а між виробником і переробником є посередник, який має, не багато не мало, десь у межах 25%. Чому? А це говорить про те що ми, виробники, недоотримуємо кошти, які потім витрачаємо не на золоті поручні та унітази, а вкладаємо у розвиток тваринництва, рослинництва, в інфраструктуру села та його соціальної сфери. Селянин, він, як казковий Буратіно, який заробивши кошти, «закопує їх у землю», щоб отримати більший урожай у полі чи приріст на фермі (а саме це і потрібно державі). І це можна простежити: тільки є прийнятна ціна чи на зерно, чи на молоко і м’ясо – на наступний рік одразу ж є ріст валового виробництва. І як тільки ціни падають – воно різко зменшується. Так сталося, наприклад, з гречкою. І не тільки з нею.

Таким чином, ми можемо залишитися без власного виробництва, а це вже загроза суверенітету держави. Чому ми сьогодні завозимо багато продуктів з Китаю? Що, їм не потрібно годувати свій народ (а це третя частина світу)? Або білоруська молочна продукція, яка сьогодні широко представлена на продуктових полицях багатьох країн. А відповідь одна: земля – власність держави і держава регулює виробництво. Земля – це основний ресурс і найбільша цінність, яка є у нас і дана нам Богом, адже вона задовольняє найважливішу потребу людства – харчування, без чого все інше не має сенсу. Всі війни відбувалися за землю, її природні багатства. А ми сьогодні хочемо її віддати за «закордонні папірці», які, за великим рахунком, нічого не варті, на відміну від нашого чорнозему, який був і залишається безцінним. А земля – це останнє, що у нас є. Вона родитиме і примножуватиме багатство народу і держави до кінця світу. І що станеться з нашою економікою в разі завезення цього, так званого, паперу в Україну, який потім отримають люди за продаж землі? Це ж неминуча велика інфляція. А що тоді ми продаватимемо завтра? І ще одне: ці «папірці» нічим не підкріплені і найближчим часом закінчаться. Знову риторичне питання: що далі?

Якщо вже говорити про продаж землі як неминучий факт, то землю, все ж таки, має викупати саме держава, яка надалі і здаватиме її в довгострокову оренду. Кому? Тим, хто ефективно працює на ній, дає і має результат, аргументовано використовує кожен клаптик землі. Тим, хто і в подальшому забезпечить продовольчу, економічну та соціальну безпеку нашого народу і в змозі управляти нею, як то кажуть «з головою», щоб вистачало продукції ще і на експорт. Адже зі збільшенням кількості населення попит на продукти харчування та сільськогосподарську сировину буде з кожним роком зростати, а Україна, я в цьому впевнений, має шанс за рахунок підвищення конкурентоспроможності та докорінної модернізації зайняти чільне місце лідера на світовому ринку продовольства. Головне, щоб держава ставилася до селянина з повагою, цінувала його працю, бо він і є годувальник. Кажуть, хто виростив два колоски там, де ріс один, той зробив для людства набагато більше, ніж усі політики світу. А ми виростимо і надоїмо стільки, що вистачить не тільки для України, а й для інших держав.

Валерій Колоша,

директор ПСП «Пісківське» Бахмацького району Чернігівської області,

 голова Бахмацької районної організації Народної Партії

депутат районної ради