22 березня Генеральна прокуратура України порушила справу проти Леоніда Кучми, президента України з 1994 до 2005 року. Його звинувачують у перевищенні влади, що призвело, зокрема, до зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе у 2000 році. Через десять років після цієї події правоохоронні органи оголосили, що готові закрити справу та назвати людину, яка замовила вбивство, зауважує Вадим Карасьов.

Більшість української еліти та, звісно, сам екс-президент переконані, що рішення порушити справу було санкціоноване на найвищому рівні. Менш зрозуміло, чому розслідування поновлено зараз, чого цим сподівається досягнути президентська адміністрація, та до якого висновку можу дійти суд. Всі ці питання дуже важливі у світлі того факту, що генеральна прокуратура викликала на допит людей із найближчого оточення Кучми: колишнього секретаря РНБО Євгена Марчука, колишнього голову СБУ Леоніда Деркача та колишнього голову президентської адміністрації Віктора Медведчука.

Чому Віктор Янукович взявся за Кучму, запитує автор статті. Відповідь, можливо, полягає у політичних змінах, які відбулися в Україні після того, як Януковича обрали президентом у 2010-му. Через рік політичний ландшафт насправді дуже змінився. Президент зумів сконцетрувати усю повноту влади, уряд лояльний до нього, а парламент більше не є зібранням для узгодження інтересів. На довершення, спонсорів опозиції переманили до президентського табору. У підсумку опозиція ослабла політично та за рівнем підтримки виборців. І ніхто не постражав так сильно, як лідерка опозиції та головний опонент Януковича Юлія Тимошенко. Янукович притиснув опозицію і зосередив навколо себе усі політичні та «адміністративні» ресурси, таким чином встановивши верховенство особистої президентської влади, зазначає Вадим Карасьов.

Справжньою опозицією зараз є громадянське суспільство та медіа, і зараз це –один із найголовніших чинників у загостренні справи Гонгадзе. «На мою думку, за її допомогою хотіли продемонструвати усім спостерігачам, що влада здатна розв’язати найгучнішу справу останнього десятиліття, і довести, що вона справді налаштована на зміни», – пише Вадим Карасьов. Але правоохоронні органи – генеральна прокуратура, міліція та СБУ – досі діють старими нереформованими радянськими методами, тому яким би не був кінцевий результат, він виглядатиме несправедливим в очах суспільства. Замість взятися за далекоглядні реформи всієї правоохоронної системи, яка досі функціонує як частина служби безпеки, влада обрала легший та швидший шлях. Демонструючи, що всі рівні перед законом, навіть екс-президент, новий режим хоче довести суспільству, що він є водночас справедливим та сильним.

Президент також використовує справу Кучми для вирішення інших проблем. По-перше, Янукович хоче створити собі позитивний імідж на Заході як політика, що виступає гарантом верховенства закону в Україні.

По-друге, коли існує нагромадження конфліктів, які важко розв’язати, суспільство можна заспокоїти за допомогою жертви. І цю жертву новий уряд шукав цілий рік. Юлія Тимошенко не принесла потрібних результатів у цій ролі, оскільки вона дуже войовнича за природою. Та й у будь-якому разі переможений – це не найкраща жертва. А от як особа, щодо якої роками складалася негативна суспільна думка, Кучма був би ідеальним.

По-третє, публічне розслідування справи Гонгадзе могло б знешкодити громадянську активність опозиції на довгий час. Зрештою, ідеї та організація політичної опозиції за минуле десятиліття були сформовані з протестного руху «Україна без Кучми». Це була провідна сила громадянських протестів, а згодом помаранчевих та пост-помаранчевих партій. Зараз є можливість дезорганізувати опозиційні сили – громадянське суспільство та медіа, зауважує Вадим Карасьов.

Та слід зазначити, що активне розслідування кримінальної справи проти Кучми не позбавлене політичних ризиків і для президента, і для політичного режиму, наголошує автор статті. Перший ризик у тому, що еліти об’єднаються у широкомасштабну «коаліцію ображених». Янукович сподівається, що концентруючи політичні та економічні ресурси серед свого найближчого оточення, він буде основним найсильнішим гравцем, і, таким чином, автоматично матиме право «перезавантажити» еліти. Його команда вигравала в політичному плані, коли вони розбили опозицію, ізолювали Тимошенко та блокували усі можливі спроби опозиції об’єднатися. Але тепер, коли порушено справу проти Кучми, президент може спровокувати коаліцію ображених серед еліт, які можуть об’єднатися проти нього.

Другий ризик у тому, що контроль еліт – це не те саме, що контроль суспільства. Розбудовуючи свою президентську владу, Янукович зруйнував політичну та економічну автономію еліт. Справа Гонгадзе – спроба продемонструвати суспільству, що дії президента продиктовані логікою справедливості. Але суспільство вважає справу Кучми більше боротьбою між елітами та демонстрацією сили Януковича, ніж верховенством закону та проявом справедливого правосуддя.

Третій ризик полягає у руйнуванні пакту про ненапад між елітами, зауважує автор статті. Наслідком цього може стати, що колись Янукович опиниться у такій самій ситуації, як Кучма у 2000–2004 роки, коли всі ресурси президента були зосереджені на тому, як втримати владу. Це означатиме відмову від реформ, які були проголошені, міжнародну ізоляцію та розробку стратегій захисту. Якщо Янукович більше не є арбітром між елітами, він може перестати бути політично та адміністративно сильним президентом і перетворитися на політично слабкого президента.

«Сьогодні зрозуміло, що «справа Гонгадзе» поступово перетворюється на «справу Кучми». Це може означати, що вбивство журналіста залишатиметься нерозкритим. «Справа Кучми», з іншого боку, може мати найнесподіваніші результати і для еліт, і для правлячого режиму», – зауважує Вадим Карасьов.

Оригiнал матерiалу:
http://www.opendemocracy.net