Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
Кінець війни? Але не для нас! - Die Welt

13.05.2011

«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани, яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада – «бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам безпеки завдавав українець на прізвисько “борсук”. Автор статті наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” – дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому, контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році “борсук” під час однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у ставку і дихав при цьому через очеретину».

Ім‘я цієї людини – Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання «полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно, використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у 1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними – низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними – кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними – блакитний».

«Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій – від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував українські групи фінансово та вишколом.

Таким був світ, в якому зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії, то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії – здавалося, наближається створення власної держави.

У 1941 році українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося втекти.

Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної повстанської армії!».

Але ці сподівання виявилися ілюзіями, зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у 1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч. Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої,

частині повстанців вдалося вийти з оточення.

Партизани могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством. Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401 зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок ґвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в Україні Микиту Хрущова.

На початку 1947 року органи безпеки оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним, зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква (УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ була під забороною аж до 1989 року.

У 1950 році, коли Василя Кука обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням 150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в 1948 році оцінювали в 13 000 бійців.

Остання велика операція, під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000 партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії.

Часто перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му, після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення. Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у 2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше – командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в Галичині.

«Сьогодні на честь антирадянських борців зводять пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук.

 

Оригiнал матерiалу:
http://www.welt.de/

Коментарі
Топ - новина
ДО «ФОРМУЛИ МИРУ»

02.10.2019

Замість криків про зраду і звинувачень треба зайнятись випрацюванням документів (законів) і практичних заходів з реалізації того, що допоможе зціленню України

Публікації
Правда, яку не кажуть людям

02.11.2019 

Україна, як Система, має продукувати "умови для максимальної самореалізації та задоволення матеріальних та духовних потреб кожного та умови для гідного життя всіх своїх громадян".