Земельна реформа… Нині про неї не говорять тільки ліниві. Але далі балачок поступу немає. Бо в них немає головного – суті реформи. А беручись за будь-яку справу ми маємо визначити, чого ж ми хочемо. Давно відомо, що і з точки зору загальнолюдської, і державотворчої земля виконує три функції. Про першу простий люд говорить, що вона годувальниця, а нині теоретики нарекли її гарантом продовольчої безпеки. Враховуючи те, що понад половину території держави займає рілля, то на ній сіємо не тільки хліб, а в першу чергу цілісність держави. А це не менший урожай. Та й третя функція не другорядна, адже йдеться про етнос, який споконвіків виростає із землі, а без нього земля стає пусткою. Щоб цього не сталося, перед запровадженням ринку землі потрібно чітко визначитись, чого ж ми прагнемо досягти, що ми хочемо мати від цього кардинального кроку.

У всьому світі на землі працюють власники, а не наймити та погоничі. Ми ж у земельних відносинах зайшли у глухий кут. І сталось це не за один день. Нині, безперечно, стало зрозуміло, що курс на розпаювання землі виявився непродуктивним, а то і руйнівним. Тодішні владолюбці лукавили, коли дурманили людям голову ефективним власником. Давайте прискіпливіше поглянемо на тих, хто ж одержав паї. Встановлений реєстр був обмежений – землею наділили діючих членів колективних сільгосппідприємств та пенсіонерів, тобто людей старшого і похилого віку. Нині таких на Черкащині уже 70 відсотків. Вони і тоді могли небагато, а тепер і поготів. То ж теза про те, що земля має належати тим, хто на ній працює, вже тоді була голою. Не працювати, а збирати вершки, стали «червоні поміщики», які акумулювали крупні земельні масиви в оренду за мізерну оплату, ба навіть подачку у вигляді кількох торбин зерна власнику паю. У грошовому виразі в області середня плата становить 446 гривень за гектар. Сказане не стосується фермерів, бо ті запряглись у плуга по-справжньому.

І що ж маємо в сухому залишку. Так звані «ефективні власники» відійшли хто за межу, хто у небуття. Тільки на Черкащині зовсім позбулися господаря 1650 паїв (офіційною мовою їх називають не витребуваними), а 15885 паїв зависли як неоформлена спадщина. Ще третина тих, хто набув спадщину, проживає у містах і єдина турбота їхня про землю – отримати хоч якусь винагороду.

Гірко і сумно слухати тих, хто ревно чіпляється за продовження мораторію на продаж землі, як за панацею збереження землі та села. А саме ця думка була домінуючою на нещодавніх парламентських слуханнях з цієї проблеми. «Червоні поміщики» хором боронили свої привілеї. Але ж за цим стирчать вуха давно працюючих лівих схем прибирання землі до рук, переважно багатих людей.

То що ж ви хочете? Як на мене, то єдиного – зробити багатого ще багатшими, а вже їм – власникам крупних підприємств, рудників, шахт, стадіонів, готелів, ресторанів, маєтків, стати ще й латифундистами.

Знайдіть таких на мапі Європи чи світу. Давайте заглянемо до сусідів, як там у них. По-перше, рух землі відбувається тільки за нормами, визначеними законами. По-друге, не будь-кому продають там землю. Приміром, у Норвегії, Канаді, Німеччині, Данії, дозвіл на купівлю сільськогосподарських земель видається лише особам, які мають необхідну професійну підготовку і згодні проживати у відповідній місцевості та вести своїми силами господарства. За кордоном діють також обмеження, і жорстокі, на площі, що продаються, - від 125 до 500 гектарів. Ці запобіжники убезпечують від монополізації та спекуляції землею.

А у нас фурункул продовжують заганяти вглиб, нехтуючи тим, що рано чи пізно він прорве. Не можна за рахунок селян посередникам наживатись на високих цінах на продукти, реалізовувати соціальні програми, розв’язувати інші проблеми держави. Село досі мовчить, дозволяючи на собі проводити експерименти, але воно не німе. І мають це чітко уяснити насамперед урядовці, народні депутати, місцеві очільники, а на місцях - політикани і ретрогради, які і досі живуть гаслами „бий і біжи” та ностальгують за втраченим.

Тому треба відкинути як старі засмальцьовані, так і нинішні популістські гасла і невідкладно та рішуче братися за діло. На запитання, що і як робити далі, Комітет Верховної Ради України з аграрної політики та земельних відносин відповідає – діяти, виробивши свої запобіжники всіляким ризикам, маючи за основу головну мету – зберегти українське село і українського виробника. Дорожчого для держави і того, хто живе і працює на землі просто немає.

А детально, як діяти, ми визначили у проекті Закону «Про земельний кадастр», який уже прийнятий у першому читанні. Моє ж конкретно бачення таке. У кожній сільській раді необхідно розробити плани землеустрою, визначивши у них неподільні земельні масиви та землі на розвиток села. Окремо має бути план землеустрою полів сільськогосподарського призначення. Важливо, щоб площі в 100 і більше гектарів не ділити на шматочки, зберегти їх цілісними для ефективного обробітку і крупнотоварного виробництва. Вдумливо підійти і до заплав, на яких вирощувати корми, певні площі відвести для виробництва овочів. У кадастровому плані передбачити обов’язково землі першочергового розподілу для власників, які захочуть вийти і працювати самостійно. За бажанням власника ці відносини можуть регулюватися договором міни. Всім, хто хоче займатись виробництвом сільськогосподарської продукції держава має надати можливість отримати кредити, взявши на себе відшкодування за оплату відсотків.

Щоб зберегти села, треба піти шляхом створення господарств із обмеженим землеволодінням. На території сільської ради бажано мати кілька господарств, у кожному буде керівник, виробничий персонал, словом будуть робочі місця і зайнятість для людей. На мою думку, не виправданою є практика, коли одне господарство охоплює 4-5 населених пунктів. Ефективність холдингів може бути і вищою, собівартість продукції у них буде нижчою, бо землю оброблятимуть загони, ніяк не прив’язані до конкретного населеного пункту. Земля стане полігоном для виробництва без урахування інтересів тих, хто викине свої паї на ринок землі. Краще було б, якби кожне господарство діяло тільки в адміністративних межах одного населеного пункту. Погано, коли у селах закривають школи, дошкільні садки, дільничні лікарні, але за наявності доріг та сучасного транспорту цю проблему можна розв’язати. А от коли у селі не стане господарства, то воно перетвориться на хутір і таки заніміє. І це вже є. За останні десять років в Україні не стало вже понад 200 сіл. Не виняток тут і Черкащина, сільське населення якої за останні два десятки років зменшилося на 150 тисяч, а це п’ята частина мешканців.

У дискусіях сьогодні найчастіше чується, що держава просто зобов’язана націоналізувати заново землю. Але ж землю уже розпорошили, роздали і повернути її у державну власність навіть шляхом скупівлі теж не можливо. Таких коштів на це у держави немає. Хоча дехто і не проти погріти руки за рахунок держави і тих же селян. Адже згадуваних не цікавить 2-3 гектари конкретного пайовика, а масиви на 2-3 тисячі гектарів, які б держава подала їм потім на блюдечку.

Держава не повинна підігрувати латифундистам. Але в процесі запровадження викупу земель вона  має бути активним гравцем, займати сильні, виважені позиції. Вона повинна сприяти, щоб власниками землі стали тільки громадяни України, які проживають на цій території. Безумовно, держава має якусь частину земель викупити, щоб проводити свою політику у регіонах. А для цього треба створити не Земельний банк, як того дехто домагається, а Земельний фонд, якому надати право регулювати процеси купівлі та продажу земель, в тому числі залучати до цього державні банки, які б давали позики під заставу землі. Підтримувати треба всі форми господарювання, але меншим давати більше.

Словом, державна аграрна політика має бути гнучкою, логічно вивершеною, мають бути ґрунтовно прораховані її наслідки. Урядовці, як державні менеджери, повинні сформувати механізми її реалізації та встановити контроль за неухильним дотриманням земельних законів. Не можна допустити суспільних потрясінь і національного розбрату через несправедливе захоплення земельних масивів.

Земля, як відомо, крутиться, а ми на ній. Але крутійства вона не терпить і не прощає. Реформи для чергового перерозподілу багатства, а ним нині є земля, народу України просто не потрібні. Вони спричинять велику біду для суспільства.

 Сергій Терещук,

народний депутат України