Філософ та історик, академік НАН України, директор Інституту філософії Мирослав Попович не ідеалізує націоналістів, але ставить їх як рівноправних гравців на політичній сцені 1930-1940-х років. В інтерв’ю науковець стверджує, що для західноукраїнців розгром Польщі нацистською Німеччиною у 1939 році був моментом сподівань на визволення від національного й соціального гніту. До радянських військ ставилися з недовірою, але усе ж бачили у них визволителів. Тоді ж постало питання – входити до СРСР чи вимагати незалежності. Більшість обрала СРСР. Але радянський режим до 1941 року там скомпрометував себе настільки, що вже німців сприймали як визволителів.

Тим часом на сході України не ставили питання – який окупант кращий. Насправді перемога Німеччини над СРСР була б для України такою самою трагедією, як і для Росії. «Я пам’ятаю день, коли нас звільняли червоні, як їх тоді називали: наші жінки цілували коней, на яких приїхали червоноармійці», – ділиться спогадами дитинства Мирослав Попович, який виріс на Волині у містечку Ізяслав. Він наголошує, що протягом 1939 – 1941 років у Західній Україні змінилося ставлення не до Росії та росіян, а до радянської влади. Синонімами поняття «росіяни» та «радянські» стали у 1943-1944 роках. Водночас у Галичині, на Закарпатті й Буковині завжди ставилися з симпатією до Росії. Мирослав Попович навів приклад Івана Франка та нагадав про потужне москвофільське лобі серед галицької інтелігенції. У ХХ ж столітті москвофільство витіснилося українофільством, яке також не розглядало Росію як ворога.

Історик пояснює, що традиції націоналізму оформилися у 1830-ті роки. Тоді український націоналізм був природною формою боротьби громадян за свої права. За Сталіна була знищена західноукраїнська ліберальна демократія. Залишилися тільки глибоко законспіровані націоналісти. За відсутності політичних конкурентів вони стали єдиними «властителями дум». Так радянська влада сама створила сприятливий ґрунт для зміцнення націоналізму. Фактично були знищені усі ті, хто потенційно міг би стати союзниками комуністів у боротьбі проти фашистів.

Після приєднання Західної України до СРСР тамтешнє населення найбільше вражала антигуманна атмосфера. «На Західній Україні не знали поняття «черга»: її називали «хвіст». За одне вголос висловлене здивування, що стосувалося радянських чиновників і солдатів, які стояли в чергах і змітали все у колишніх польських промтоварних і продтоварних крамницях, – «що ви, як жебраки, хвостом стоїте?» – могли ув’язнити, а у червні 1941 року, перед відступом усі ув’язненні радянських тюрем були розстріляні», – зазначив пан Попович. Коли німці увійшли до Львова, українські націоналісти сподівалися, що на Україну чекає доля хорватських усташів. Їм нацисти дали незалежність. У 1930-ті роки націоналісти разом з усташами навчалися у військових таборах в Італії. Однак Україна не одержала незалежності. Націоналісти вирішили самі проголосити незалежність, а німці тоді змушені були б її визнати. Однак це суперечило теорії Гітлера про неповноцінність слов’янських націй. Націоналісти, як мельниківці, так і бандерівці, опинилися у в’язницях, де перебували майже всю війну.

Декларація про незалежність України від 30 червня 1941 року – як і інші проголошення, яких в українській історії було немало – мала певне відлуння пізніше. У Львові ж 30 червня проголосили відновлення української держави. Але реального апарату держвлади не створили. Незалежність підтримало тільки одне крило націоналістів – ОУН Бандери. Більш помірковані мельниківці не хотіли ще більше дратувати німців. Крім того, за декларацією не стояла жодна адміністративна сила. Між мельниківцями та бандерівцями взагалі були світоглядні розбіжності. Бандерівці були революційною партією. Мельниківці ставили на м’яке вбудовування у німецький апарат, однак лінія на співпрацю з Німеччиною не могла бути успішною.

На окупованій території в Україні проводилася антирадянське агітація. Люди знали про Катинь, Вінницю, голодомор із місцевих газет. Але при цьому, за спогадами Мирослава Поповича, йшли у партизани до червоних. Радянська Східна Україна по суті не була окупованою. На усіх посадах там була місцева еліта, – крім найвищих та каральних органів. У Західній Україні радянська влада справді мала форми окупаційного режиму, приблизно до 1954-1956 років. Відповідне було й ставлення. До українців «із-за Збруча» ставилися з побоюванням. За словами Мирослава Поповича, була значна відмінність між тим, про що розмовляли там люди між собою та з усіма іншими. «Такого оборонного, захисного типу солідарності я більше ніколи й ніде не зустрічав. Але маю повторити: вони були налаштовані антирадянськи, але майже ніколи – антиросійськи», – підсумовує академік.

Оригiнал матерiалу:
http://www.kommersant.ru