Верховинському письменницькому роду нема переводу. Творчу стезю відомих на всю Україну і далеко за її межами майстрів слова з нашого краю Василя Гренджі-Донського, Петра Скунця гідно продовжує зараз ще один наш земляк Андрій Дурунда – виходець із села Рекіт (Закарпатської області), лауреат міжнародної літературної премії імені Богдана Лепкого, обласної імені Федора Потушняка, керівник секретаріату Закарпатської обласної організації Народної Партії. Кожна його книга – це творчий скарб, бо написана талановито, до смаку читача. У кожному творі – оповіданні чи новелі, повісті або романі – тісно переплітаються глибокі душевні почуття автора: щира любов до свого народу і тужливі переживання за його долю. Біль народу – це і його біль. Цим кристалічної чистоти патріотичним духом пронизана і його остання книга “Вікторія регія” (видавництво “Гражда”, 2011 рік). Її презентація цими днями відбулася у районній дитячій бібліотеці ім. В. С. Гренджі-Донського.

Автор охоче погодився на пропозицію завідуючої закладом Єви Горової дебютне представлення видання провести саме у рідних пенатах, адже тема нової повісті безпосередньо торкається життя земляків – простих і працьовитих. Щоправда, вона вже й не така нова, бо підготовлений до друку рукопис пролежав у шухляді 27 років. Причина такого затяжного народження книги банальна для цього часу – відсутність коштів у автора на видання. Тоді, підготувавши її, Андрій Ілліч мав намір приурочити повість сотій річниці першої хвилі масової еміграції українців за кордон у пошуку джерел заробітків. Але, незважаючи на запізнення, книга аж ніяк не втратила актуальності, більше того – здобула більшу суспільну вагу. Насамперед тому, що, по-перше, подібній темі, що є майже одвічною і народною, чомусь дуже мало приділяється уваги у сучасних літературних опусах, а, по-друге, украй болюча проблема заробітчанства не зникає, а навпаки, щораз загострюється, набираючи потужного розмаху як в його отчому краї, так у своїй Україні, взагалі вона набуває світового масштабу. Кому-кому, а серед колег-літераторів Андрію Дурунді особливо близька дана проблема. Йому теж довелося свого часу скуштувати хліба чорнороба на чужині, працюючи у Греції та Угорщині. У передмові він з гіркотою зізнається про обставину мандрівок за кордон, „не маючи змоги вижити за свої літературні труди”. З болем пише: “Не зізнавався, що я письменник і журналіст. Не повірили б роботодавці. А якби й повірили – посміялися б. Це в кращому випадку. Скоріше за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зі мною в грецькому місті Салоніки. Мені було дуже соромно не стільки за себе особисто, як за свою країну”.

Надзвичайно правдиво і реально він відображає бідовану долю горян-верховинців у заморській Бразилії, де вони на собі випробують всілякі муштри, як мають драматичні і трагічні наслідки, заради того, щоб вижили їхні родини. Своїм твором Андрій Дурунда гучно б’є в набат, закликаючи врешті-решт серйозно задуматися над тривожним становищем своїх незбагненно працьовитих, професійно обдарованих співвітчизників тих, кому за обов’язком розв’язувати складну проблему працевлаштування на Батьківщині. Годі маятися верховинцям і всім українцям з торбами по білому світі, якщо є свій багатий природний ресурс та ще – великий розум і сила людського потенціалу. Наші люди повинні мати робочі місці під боком – за місцем проживання, бути поруч своїх дітей, які теж страждають через безробіття батьків. Своїм твором письменник прагне запобігти новим лавинам еміграцій, щоб нові підростаючі покоління не успадковували традиційну заробітчанську кривду у далеких чужих сторонах своєї старшини, предків.

Під час презентації повісті на адресу Андрія Дурунди було висловлено багато теплих вдячних слів за його літературний дар, за те, що він є справжнім сином свого народу. З виходом нової книги, як, до речі, і ще з одним свіжим виданням під назвою “Дерево на вітрах”, у якому з земляцькою шаною описує гарний синевирський родовід Сятинів (тема теж як не новаторська, але рідкісна у теперішньому писемництві) сердечно привітали і побажали нових творчих ужинків за присутності сестер автора Калини та Гафії голова райради Іван Ярема, перший заступник голови РДА Василь Радовецький, заступник голови райради Юрій Стецюнич, в. о. селищного голови Міжгір’я Василь Юрик, о. Євгеній Добра, поетеса Віра Фесенко, яка навіть присвятила ліричний вірш “винуватцю” події , педагоги Поліна Шовак та Марія Добоні, а також вчителька Ганна Прокоп, як сама висловилася, “мала честь вчити юного Андрія”. Письменник Дурунда у боргу не залишився, вручивши прихильникам його таланту книги “Вікторія регіт” з дарчими написами, а музею ім. Петра Скунця райцентрівської школи №1 –  комплект своїх видань. А.Дурунда був дуже вдячний за організацію цього приємного заходу у затишній бібліотеці її завідуючій Єві Горовій, яка на знак подяки за зустріч подарувала письменнику сувенір “Неопалима купина”.

Василь Пилипчинець,

 член національної спілки журналістів України,

смт Міжгір’я,

Закарпатська обл.