На відміну від представників шоу-бізнесу, політики закривають своє особисте життя від суспільства. Подробиці сімейних справ сильних світу цього нечасто зустрінеш у світській хроніці. Але програмі "Ближче до народу" пощастило, їх запросив до себе Володимир Литвин – і не просто на гостини, а на день народження свого батька. Який Голова Верховної Ради України вдома, поряд з батьками? Про це розповів він сам.

- Володимире Михайловичу, сьогодні ми в гостях на Вашій малій Батьківщині. Часто Ви самі сюди навідуєтесь?

- В селі буваю раз на один-два місяці, залежить від того, яка ситуація у Києві. Але все одно тягне додому. Хоча, я приїжджаю сюди на 2–3 години, вже років 10 не спав у рідній хаті. Також намагаюсь хоча б раз на тиждень поспілкуватися з рідними, попитати про здоров’я.

- Ця вулиця знайома Вам з дитинства. Мабуть, скільки Вам, стільки років цій вулиці, де Ви бігали.

- Ця вулиця була надзвичайно довга і надзвичайно темна увечері. Тут не було асфальту, і коли я біг, чомусь всі люди, які тут померли, стояли у мене перед очима. Пам'ятаю як бігав на побачення в інше село. І в клуб, якщо показували фільм про війну. Батько засне, а я тихенько за двері – і в клуб. Прибігаю назад – двері вже зачинені. Треба стукати, будити батьків і слухати, що вони думають про твої гульки. Для мене вулиця – це все. Тут було багато вишень, зараз їх немає. Взагалі, у нас у селі було натуральне господарство. А зараз і садків немає.

- Зараз Ви можете собі дозволити побудувати більшу хату, нову криницю. Це батьки не хочуть?

- Батьки не хочуть, вони кажуть: "Ми тут народилися, виросли разом і один одного в останню дорогу проводимо". Навіть вікна намагався поміняти – пластикові, теплі поставити, бо ці треба фарбувати кожну весну. Та вони категорично проти.

- А кому Ви довіряли дитячі таємниці – батьку чи матері?

- У нас не було дитячих таємниць. У нас не було дитинства: ти з малку при роботі. Можливо, таємниці з’явились, коли я став студентом. Як і проблеми.

- До мами йшли чи до батька?

- До сестри. Вона завжди опікувалась нами. А дід для нас усіх був взірцем і арбітром. Пам'ятаю, мене побили хлопці, коли я пас худобу, і я прибіг до діда жалітися. Та він сказав, щоб я себе боронив, або не встрявав у бійку. Більше ніколи я не скаржився, що хтось образив мене.

Коли закінчувалася четверть, він нас усіх збирав з табелями і, залежно від оцінок, розсаджував на лаві під іконами: хто вчився найкраще, той мав честь сидіти на покутті. Дуже хотілося сидіти на покуті! А ще нам давали смачні карамельки і напій "Ситро", мені завжди хочеться відчути смак того "Ситра", яке я пив у дитинстві.

- Це правда, що у школі Ви давали списувати усім підряд? Кажуть, дівчата намагалися знайти до Вас підхід. Це дійсно так було?

- Таке життя. За це дівчата нам носили книжки. Взагалі, в школу доводилося ходити в сусіднє село. Тут раніше був не асфальт, а болото. Шкода було взуванки, тому босі бігали. О 6 годині ранку я біг продавати молоко на базар у райцентр, де жили багато офіцерських сімей, адже там були розташовані військові частини. Продавали десяток яблук за 15 копійок – сьогодні таких цін вже немає. Після базару я повертався додому і на 9 годину – вже у школу.

- З чого починається Ваш ранок тепер?

- Ранок починається дуже рано. О 6-ій я йду в басейн, а потім – на роботу. А сьогодні вранці грав у футбол і наша команда виграла з різницею в два голи. Один з них – мій. Хоча, сьогодні гра не клеїлась: я переживав за батька – у нього день народження, він думає про своє життя і, останнім часом, багато розповідає онукам про свою молодість. А я завжди боюсь дзвінка з села, новини, що щось трапилось. Чомусь, в більшості випадків телефонують тоді, коли комусь щось треба, або щось трапилось.

- Студентом Ви ким тільки не підробляли – і сторожем, і штукатуром…

- Уже після першого курсу я перестав брати гроші у батьків: їздив влітку на заробітки, на "шабашку". Весь час працював: то двірником, то сторожем, скрізь де можна було заробити. Так вчиняли усі мої однокурсники.

- А чого ще хотілося б?

- Спокою, душевного спокою. Я непроста людина, не можу сприймати фарисейства. Хоча перебування в політиці робить людину цинічною, але є межа, яку не можна переступати. Я боюсь заступити за цю межу, де ти втрачаєш людську подобу.

Прес-служба Першого Національного телеканалу,

28 квітня 2012 р.

http://1tv.com.ua/uk/about/news/2012/04/28/20245