Коли готувався до цього інтерв’ю з народним депутатом України Юрієм Литвином, то з самого початку вирішив, що про політику та роботу в парламенті ми говорити не будемо. Це тема окремої і детальної розмови. А цього разу розмова з Юрієм Олексійовичем пішла про його уподобання, сім’ю, дітей, життєві принципи і просте людське щастя.

- Юрій Олексійович, свого часу, коли ви працювали заступником голови Кіровоградської облдержадміністрації, то очолювали оргкомітет обласних сільських спортивних ігор, і ми розмовляли з вами про підтримку фізкультурно-спортивного руху на селі. Не засмучує вас, що зараз обласна організація фізкультурно-спортивного товариства «Колос» переживає не найкращі часи, а спорт на селі існує не завдяки, а всупереч?

- Дуже сумно, що вирішення проблеми простих сільських трудівників, для яких заняття фізкультурою і спортом - справжнє свято, відсувають на другий план. Я прекрасно пам’ятаю, яку роботу ми робили разом з головою нашого «Колоса» Юрієм Махно для того, щоб подарувати людям радість, а обласні змагання проходили на найвищому рівні. У нас була розроблена чітка і широкомасштабна програма дій, яка передбачала ремонт і реконструкцію спортивних об’єктів, придбання спортивного інвентарю та багато іншого. Тоді всі працювали разом заради спільної мети. Зараз же, схоже, ці змагання перестали бути цікавими для обласного спортивного керівництва, а одному «Колосу» тягнути цей важкий віз складно. Але я впевнений, що спортивне життя на селі повинно отримувати відповідну підтримку, і намагатимуся зробити все, що в моїх силах, для того, щоб прекрасні спортивні починання на Кіровоградщині жили і розвивалися.

- Оскільки ми почали розмову зі спортивних проблем, то не можу не зауважити про те, що трансляції матчів Євро-2012 бачили далеко не всі жителі Кіровоградщини, не кажучи вже про масштаби всієї України…

- Так, це просто обурливо, що люди не мали можливості побачити на власні очі свято, що проходило в нашій країні. Якщо вже Перший Національний надав можливість транслювати частину, а то й половину, матчів ТРК «Україна», то хоча б наші телевізійні керівники повинні були переконатися, що це побачать люди. А так, схоже, на перший план вийшли не інтереси вболівальників. А тому ми з колегами-депутатами Верховної Ради України підготували спеціальне звернення в Держкомтелерадіо України з вимогою розібратися у цьому питанні, яке піднімають люди мало не на кожній зустрічі. І це не випадково, адже Чемпіонатом «Євро-2012» жила практично вся наша країна.

- А що, на ваш погляд, принесло Євро-2012 Україні?

- У першу чергу, європейський футбольний чемпіонат дав поштовх до серйозного розвитку інфраструктури в нашій країні. Шкода тільки, що це поширилося не на всю Україну, а тільки на окремі міста, але зроблено все було якісно і красиво. Думаю, що гості, що побували в нашій державі, незважаючи на всю негативну інформацію, яку поширювали за кордоном, залишилися задоволені і не можуть ображатися на нашу гостинність і привітність. Україна наочно продемонструвала, що здатна дарувати свято, що ми прагнемо до Європи, а все інше - це вже політика...

- Де ви вболівали за нашу збірну і як оцінюєте виступ команди Олега Блохіна?

- На жаль, квитків мені не дісталося. Але всі матчі дивився вдома біля телевізора. Радів, засмучувався, обурювався, дивувався і до кінця вірив у перемогу збірної України. Шкода, що наш політ перервав не зарахований гол в ворота англійської збірної, який, упевнений, змінив би ситуацію і дозволив би українцям дотиснути британців і вийти до чвертьфіналу. Адже, на відміну від гри з французами, наші хлопці виглядали дуже здорово і заслужили за свою гру тільки схвалення і підтримку.

Українські футболісти виклалися по повній і віддали всі сили в битві з більш досвідченими англійцями, але судді і фортуна цього вечора були не на нашому боці. Я вірю в перспективу національної збірної, навіть без Шевченка та Вороніна, які оголосили про завершення своєї кар’єри в національній команді. Адже у нас підросла непогана зміна - Коноплянка, Ярмоленко, Хачеріді, Ракицький, та й більш досвідчені Назаренко, Тимощук, Михалик і інші хлопці здатні радувати нас яскравою грою. Відрадно, що в складі збірної Україні відмінно діяли три вихованця кіровоградського футболу - Назаренко, Коноплянка і Пятов, які ще раз підтвердили, що земля Кіровоградщини щедра на таланти.

- За збірну України вболівала вся країна, але далі на перший план знову вийдуть клубні уподобання. Якій українській команді ви віддаєте перевагу?

- Я виріс на Дніпропетровщині і завжди віддавав перевагу «Дніпру». І не описати словами, яку надзвичайну радість ми відчули, коли дніпропетровці двічі ставали чемпіонами Радянського Союзу. Але все ж нашим флагманом в боротьбі з московськими клубами було київське «Динамо», і я разом з батьком, який прищепив мені  любов до «динамівців», завжди був у захваті від гри і перемог команд Валерія Лобановського. Тому в моєму серці завжди знаходиться місце для «Дніпра» і «Динамо». До речі, те, що в складі дніпропетровців і киян на провідних ролях були вихованці кіровоградського футболу - Веремєєв, Михайлов, Русол, Назаренко - також зіграло свою роль. Мені подобаються ці команди за їх клас, за їх можливості, за їх історію, за їх легендарних футболістів.

- Як ви ставитеся до того, що в наш футбол приходить все більша кількість легіонерів?

- Треба, щоб іноземці були високого рівня, адже від їх надмірного засилля страждає наша збірна. Але і свої таланти потрібно виховувати, необхідно вкладати ще більше коштів в дитячо-юнацькі спортивні школи та футбольні академії. А легіонери завжди будуть легіонерами, які, перш за все, прагнуть заробити. Правда, справжнього патріотизму і нашим хлопцям не вистачає, але такі нинішні тенденції нашого життя. І все ж, упевнений, що великих перемог можна домогтися при розумному підході до формування команди, де зоряні іноземці дозволять вийти на такий же зоряний рівень нашим хлопцям.

Але це в ідеалі, а поки потрібно більше довіряти молодим перспективним українським хлопцям. Як це зробили в київському «Динамо», коли довірили, незважаючи на критику, Ярмоленку і Хачеріді, які на Євро-2012 були одними з кращих. Та й приклади Коноплянки і Селіна в цьому плані є показовими.

- А вас не бентежить, що футбол у нашій країні все більше стає дорогою іграшкою в руках олігархів?

- Ну, якщо держава сьогодні приділяє мало уваги не тільки футболу, але й спорту в цілому, то це добре, що знаходяться ті, хто хоче і прагне вкладати власні кошти в футбол. Зрештою, люди самі мають право розпоряджатися власними грошима так, як їм заманеться.

- Ми багато говорили зараз про футбол, а яким видам спорту ви віддавали перевагу в дитинстві та юності?

- Серйозно нічим не займався, але в школі віддавав перевагу футболу, баскетболу та волейболу. У студентські роки серйозно захопився дзю-до, тренуючись і виступаючи на різних змаганнях протягом трьох років. Правда, вагомих успіхів на республіканському і всесоюзному рівні не добився, проте спорт навчив мене витривалості, терпінню, прагненню до перемоги, витримці і логічному мисленню.

- Якщо вже заговорили про школу, то яким ви були учнем і які предмети любили?

- Поганим учнем не був, але і золотою медаллю похвалитися не можу. Тому мене можна назвати твердим «хорошистом». Дуже любив українську мову та літературу, історію, суспільствознавство. Сільська школа завжди прищеплювала інтерес до всього українського. Тому до цих пір пам’ятаю безсмертні рядки Шевченка, Лесі Українки та Павла Тичини, а також «рученьки терпнуть, зліпаються віченьки» Павла Грабовського.

- Цю любов ви пронесли до дня сьогоднішнього?

- Звичайно. Але ще я дуже люблю вірші Єсеніна і Лермонтова, які вражають мене своєю щирістю до глибини душі. А що стосується літературних уподобань, то вони з часом змінюються, а тому можу із задоволенням почитати детективні романи, які просто відволікають від повсякденних проблем.

-А яке своє захоплення, не пов’язане з роботою, можете назвати найсерйознішим?

- Дуже люблю рибалити. При будь-якій зручній можливості намагаюся посидіти з вудкою, адже це заспокоює і дає можливість розслабитися і відпочити душею і серцем. Захоплення рибальством, як і футболом, мені привив батько, за що йому, як і за інші свої позитивні якості, безмірно вдячний. При цьому рахунок своїх рибних трофеїв не веду, а маленьку рибку відпускаю і знову закидаю вудку, щоб зачепити більш велику рибу.

- Які якості в людях ви вважаєте найголовнішими?

- Для того, щоб давати оцінку людям, їх у першу чергу потрібно розуміти. Все в нашому житті дається Богом і батьками. Якщо ж людина має божий дар, якщо до чогось прагне і самостійно досягає поставлених цілей, то вона гідна поваги. Але до мети потрібно йти не за всяку ціну, а дотримуючись загальноприйнятних цінностей та правил, таких, як чесність і порядність.

- А що для вас основне в сімейних відносинах?

- З моєю дружиною ми разом практично все життя. Я вдячний їй за те, що взяла на себе більшість домашніх проблем, за її терпіння, вміння поступатися і віддавати всю себе вихованню наших дітей, на спілкування з якими у тата не завжди вистачає достатньо часу.

- Ваші діти навчаються або будуть вчитися в Україні чи за кордоном?

- Сину в цьому році виповнюється 7 років, він тільки готується піти в ліцей на Харківському масиві в Києві, а дочці 21 рік, і вона студентка факультету міжнародної економіки Київського інституту міжнародних відносин. Я до цієї закордонної статусності ніколи не прагнув і не вважаю, що це престижно. Хіба в нашій країні погані педагоги?

А ще не належу до олігархічних кіл і не можу дозволити собі щорічне навчання своїх дітей за кордоном вартістю 40-50 тисяч доларів. Але не це головне. Повторюся, що впевнений в професіоналізмі наших вчителів та якості надання знань в Україні. Ми деколи женемося за незрозумілим, забуваючи, що саме радянська система освіти вважалася різнобічною і однією з кращих в світі.

- А ви не боїтеся, що син народного депутата України виросте мажором, як у деяких ваших колег?

- Я не даю йому приводу навіть подумати, що він має якісь переваги перед іншими дітьми. Тут все залежить від нас самих і від того, що ми вкладаємо у своїх нащадків.

Дитина повинна зростати в своєму середовищі з такими ж хлопцями і дівчатами, а вважати себе вище, ніж хтось інший, я йому просто не дозволю. Дочка ж закінчила Кіровоградський ліцей Короткова і в Києві вчиться абсолютно на таких же умовах, як і інші студенти. Тому у неї причин відчути свою винятковість просто немає.

- Що найбільше ви цінуєте в людях і чого ви ніколи не зможете їм пробачити?

- Якщо говорити про колег і співробітників, то тут ціную професіоналізм і серйозне ставлення до дорученої справи. У моїй команді ніколи не було людей тимчасових або випадкових. А коли тебе оточують однодумці - тоді можна домогтися  багато чого. Поступово все це переходить і в дружні відносини, коли горе і радості ми можемо ділити.

 А пробачити ніколи не зможу зради. У моєму житті були різні ситуації. І, якщо хтось намагається добитися поставлених цілей за рахунок іншого і не завжди чесними методами, то цього я не сприймаю. Потім, коли ці люди, зрозумівши свою неправоту, намагаються робити „гарну міну при поганій грі”, тиснути руку і винувато усміхатися, то це виглядає просто непорядно.

- Що б ви хотіли змінити у житті і від чого б не відмовилися ніколи?

- Дуже хочеться більше розвиватися, безперервно отримувати знання для того, щоб використовувати їх на практиці. Мрію зайнятися серйозно вивченням іноземних мов, адже це веління часу.

А не відмовився б ніколи від спілкування з простими людьми, які завжди підкажуть і допоможуть вибрати правильну дорогу.

- Сьогодні «депутат Верховної Ради» звучить не гордо, а багато в чому навіть негативно. Навіщо вам потрібен депутатський мандат?

- Я хочу просто зробити те, що не встиг. Адже пройти в парламент за партійним списком і бути мажоритарником, безпосередньо відповідальним перед людьми, які тебе обрали, - це різні речі. У свої 44 роки я ще відчуваю в собі сили і можливості зробити щось корисне і необхідне. Незважаючи ні на що, вірю, що в нашій країні багато чого можна змінити на краще. Була б тільки воля і правильно обраний напрямок розвитку, адже нам нема чого ділити, і життя нам дається тільки один раз, і тисячу разів правий був Микола Островський, що прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки...

- А що для вас щастя?

- Дитячий сміх, сім’я, затишок, спокій. А якщо глобально, то дуже б хотілося, щоб щастя було у всіх.

Спілкувався Юрій Ілючек

(Кіровоградська область)