Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
Людмила Дригало: «У Верховній Раді «кнопкодавом» не буду»

08.08.2012

У Верховній Раді_250.jpgЦього тижня в форматі традиційного проекту Білоцерківської профспілки працівників сфери підприємництва і газети «Копейка» ми пропонуємо інтерв’ю з легендарною жінкою, найуспішнішим підприємцем столичного регіону, що не один рік уособлює собою чисте сумління Білої Церкви. Думаю, після такого анонсу не треба бути пророком для переконаного висновку – у нас в гостях голова Київської регіональної організації Народної Партії Людмила Борисівна Дригало. Не зважаючи на зайнятість, вона виконала свою давню обіцянку й погодилась відповісти на кілька редакційних запитань. Отож:

- Про те, що Ви одна з найуспішніших бізнесвумен на теренах багатоликої України, напевно, знають усі білоцерківці. Як і те, що свою справу Ви не успадкували від заможненьких батьків, не «прихватизували» в часи дикої ваучерної приватизації, не вкрали під шумок у зубожілої держави, а розпочали, так би мовити, з абсолютного нуля. Але яким був той «нуль»? Як народжувався бренд «Дригало»?

- Важко, сутужно, не з першої і навіть не з другої спроби. Спочатку плани були скромними – нагодувати родину, покращити матеріальне становище, заробити дітям на освіту. Коли після багатьох років проб і невдач прийшли перші успіхи, плани корегувались, трансформувались і перетікали в іншу, вищу та тоншу площину – допомогти близьким, своїм землякам, співвітчизникам, своєму місту, своїй країні. Бренд, як ви розумієте, це не лише пельмені чи млинці. Насправді це розгалужена структура, що крім виробництва включає в себе мережу об’єктів харчування та соціального забезпечення, численні мистецькі та культурні проекти, а також благодійні та меценатські акції під маркою «Дригало». Звісно, що для організації всього вищезгаданого знадобилося багато часу, сил, нервів і навіть сліз.

- А не хотілося все кинути й розпочати нове, спокійне, безслізне життя?

- Звичайно хотілося. Сто тисяч разів хотілося. Для щастя безмежного статку не потрібно. Врешті-решт я не можу з’їсти більше, ніж завжди, не можу одночасно вдягнути дві шуби, чи дві шапки, не вмію і не бажаю вчитися бути «обраною», чи «недоторканою», чи якоюсь особливою. Тому доленосне питання: – «а навіщо воно мені?», періодично виникає в голові. Інша справа, що жити спокійно й безтурботно, мабуть, вже не вдасться. Характер не дозволить. Звикла не стояти осторонь, не бути байдужою, інертною, слабкою. Як кажуть мудрі люди – від себе не втекти і долю не обдурити.

- Але ж колись жили інакше? Що, наприклад, було до вашого комерційного злету, до першого успіху?

- Була робота в закладах культури і мистецтва, відповідно до моєї першої освіти. Працювала в театрах, будинках культури, художній майстерні. І всюди отримувала якийсь досвід, позитивні емоції та переживання, що назавжди залишалися в серці, нанизуючись духовними шарами на внутрішній стрижень. Напевно, саме таким чином формується характер. Зараз, замислюючись над тим періодом, дякую за нього Богові. Інакше  не була б собою, не стала тим, ким є наразі.

- Ну, про вашу слабкість до нематеріальних цінностей – мистецтва, літератури, старовинних народних традицій ми знаємо не з чуток. Як на все знаходите час?

- Знаходжу, в першу чергу, завдяки сприянню родини. Я безмежно вдячна членам своєї сім’ї за їхнє позитивне ставлення до всіх моїх ініціатив, прагнень, планів. Звільняючи мене від деякої домашньої рутини, вони допомагають морально, акумулюють мені час для  різноманітної діяльності.

- Чим волієте керуватись у житті та бізнесі – логікою чи емоціями?

- Все таки логікою. Саме вона – основа довгострокового успіху, так би мовити, стратегічна світоглядна модель. А ще вважаю, що славнозвісна жіноча інтуїція не що інше, як «дочка» прагматичного досвіду, яка систематизується й трансформується у потужну зброю лише в контексті сухого логічного аналізу. До речі, на мою думку емоції також бувають корисними, проте, лиш як прикладна складова, що іноді спрацьовує у вузькому тактичному коридорі поведінкової моделі. Тобто всі емоції мають контролюватися логікою, інакше вони будь-кого здатні завести у безпросвітний «глухий кут».

- Ви так логічно все розкладаєте по поличках, що у мене виникає комплекс меншовартості. Чи справді в умовах суспільної конкуренції слабка стать перестає бути слабкою?

- Я не думаю, що ця тенденція бере початок у часи рекапіталізації України. Радше в епоху комуністичних перетворень. Згадайте хоча б тогочасні символи радянської жінки – чоловікоподібна, з веслом, гайковим ключем, чи за токарним верстатом. Саме в двадцятих роках минулого століття прекрасну стать почали широко використовувати на будівництвах, у важкій промисловості та на залізничному транспорті. Мабуть, насправді прийшла пора жінкам, так би мовити, сідати за кермо. Проте, повірте мені на слово, вони не дуже радіють таким перспективам. Їм зручніше й комфортніше бути об’єктом любування та преклоніння, замість того, щоб у дощ чи спеку ремонтувати залізничне полотно, а потім, виснаженими, повертатися додому створювати сімейний затишок і виховувати маленьких дітей. Що тут позитивного? Це, швидше, проблема – докор сучасним розніженим чоловікам.

- Напевно, Ви знаєте, що це інтерв’ю провадиться в рамках спільного проекту Білоцерківської профспілки та газети «Копейка». На Вашу думку, чим в умовах існуючої економічної моделі мають служити профспілки?

- В першу чергу правозахисною інституцією. Для найманої робочої сили – захистом від свавілля роботодавця, а роботодавцю – обороною від самодурства численної когорти держчиновників. Більш того, в умовах змішаної економічної моделі (приватний бізнес + держсектор) профспілки нарешті набули реального, а не бутафорного (як у СРСР) значення. Тепер це по-справжньому важлива ланка урегулювання різноманітних проблем у сфері взаємостосунків різних «гвинтиків» єдиної економічної «машини».

- Як нам відомо, партійна організація висунула Вас кандидатом у народні депутати України. На Вашу думку, чи варто щось змінювати в національному політикумі?

- Просто необхідно. Сьогодні ми спостерігаємо зміщення пріоритетів у головах як українських політиків, так і українських виборців. Перші вважають, що політика – прибутковий бізнес за рахунок других. А другі в свою чергу ненавидять перших, тому що знають, про що ті думають і за чий рахунок набивають кишені. Таку ганебну модель необхідно зламати, поставити ситуацію з голови на ноги – не люди для комфорту політиків, але політики для блага людей. В цьому контексті я завжди пригадую методу виховання дітей із аристократичних родин, яким із малку втлумачували в голови найвищу істину – Вітчизна понад усе! Допоки в парламенті не привалюватимуть принципи моральності та патріотизму, ситуація залишатиметься незмінною.

- Чи погодитесь на роль безголосого «кнопкодава» у ВР?

- Ні в якому разі. Деякі політичні сили пропонували мені таку роль у майбутньому парламенті. За це обіцяли оплатити всі передвиборні витрати. Моєму обуренню не було меж. Після цього, думаю, ніхто вже не наважиться звернутись до мене з такою пропозицією.

- Кажуть, ставши нардепом Ви залишитесь мешкати в Білій Церкві, не спокушаючись столичними депутатськими апартаментами. Це правда?

- Так. Я люблю Білу Церкву, зріднилася з її історією, мальовничими краєвидами, щирими людьми. Тим більше вважаю, що народний депутат просто мусить жити плечем до плеча зі своїми виборцями, дихати з ними одним повітрям, харчуватися з одного супермаркету, їздити по одних дорогах. Якщо ж ні, то такий депутат із народного автоматично перетворюється на антинародного. Не бажаю собі такого – занадто багатьох білоцерківців знаю особисто, занадто багато знають мене.

- Напевно, не в останню чергу через благодійні проекти Людмили Дригало, про які в Білій Церкві не чув хіба що глухий. А чи є серед них якийсь особливий, найбільш пам’ятний, знаковий?

- Кілька років тому з проханням про допомогу до мене звернулася одна білоцерківська родина. Після серйозної травми хребта молода жінка втратила дієздатність і вже кілька років була прикутою до ліжка. Вислухавши розповідь родичів, я погодилась оплатити операцію та післяопераційну реабілітацію в спеціалізованій клініці Харкова. Згодом, у повсякденному ажіотажі, цей випадок геть випав з моєї пам’яті. І от одного разу до кабінету заходить жінка з величезним букетом квітів у руках. Я здивовано дивлюсь їй у вічі. Вона схвильована, плаче, не в змозі пояснити мети свого візиту. Виявилось, це й була та сама хвора дівчина, яка таки видужала після складної операції. З пів години тоді просиділи. Майже нічого не говорили, тільки плакали разом…

 

Р.S Цього моменту голос Людмили Борисівни несподівано затремтів і вона, чомусь, почала щось зосереджено шукати в своїй дамській сумочці. Напевно, носовичка – висушити сентиментальні жіночі сльози. Тож наша подальша розмова стала неможливою через, так би мовити, технічні причини. Проте, думаю, читачу й цього вдосталь, аби скласти власне враження про людину. Зі свого боку визнаю, що зловив себе на незрозумілому бажанні написати слово «людина» з граматичною помилкою – «Людина». Дивина. Раніше я за собою такого не помічав.

 

Спілкувався Олександр Виговський

Газета «Копейка» (м. Біла Церква) №32 (817) від 08 серпня 2012 р

http://ko-peyka.com.ua/?p=2502

Коментарі
Топ - новина
ДО «ФОРМУЛИ МИРУ»

02.10.2019

Замість криків про зраду і звинувачень треба зайнятись випрацюванням документів (законів) і практичних заходів з реалізації того, що допоможе зціленню України

Публікації
Правда, яку не кажуть людям

02.11.2019 

Україна, як Система, має продукувати "умови для максимальної самореалізації та задоволення матеріальних та духовних потреб кожного та умови для гідного життя всіх своїх громадян".