Багато хто з учасників Євромайдану переконаний, що відразу після підписання Угоди про асоціацію з ЄС кардинально зміниться на краще наше життя. Але мало хто усвідомлює, що після цього потрібно буде пройти складний шлях, щоб стати повноправними членом євроспільноти. Проте трохи історії.

         Згадаймо 1991 рік, коли збулася віковічна мрія не одного покоління українців жити у власній державі. Проте, будемо відвертими, що багато хто тоді голосував за українську незалежність не з ідейних, а, швидше, прагматичних міркувань. Коли ж всупереч сподіванням життєвий рівень став не покращуватись, а навпаки погіршуватись, у значної частини людей настало розчарування. Як свідчить соціологія, були роки, коли незалежність підтримувало менше половини населення України. На щастя вони минули, адже у молодій державі встигло вирости нове покоління, яке вже не уявляє повернення до минулого. Однак, до 90-відсоткового рівня підтримки незалежності, як це було 1991-го, ще дуже далеко.

         Інший приклад – попередній Президент України Віктор Ющенко, підтримка якого, за час його президентства зменшилася в десять разів, а за останні кілька років колись досить популярна „Наша Україна” взагалі відійшла у політичне небуття. Звичайно, можна довго перераховувати всі прорахунки „помаранчевої” влади у внутрішній та зовнішній політиці. Але досить важливим й є те, що багато людей у 2004 році вважали Віктора Андрійовича мало не месією і покладали на нього дуже великі надії. А було б менше невиправданих сподівань, то менше було б і розчарувань.

         Теж ж саме і з Євроінтеграцією. Переконаний, що рано чи пізно ми підпишемо цю угоду. Але треба розуміти, що потрібний буде значний проміжок часу, аби перебудувати нашу економіку відповідно до євростандатрів. А в тих, хто сподівається швидкого ефекту може знов наступити розчарування. Звичайно, без цього не обійтися, головне, аби воно не переросло у загальну апатію.

Едуард Овчаренко, (м. Київ)