2013 рік дав чимало уроків. Серед них – урок того, чого потрібно уникати і навіть боятися. Це – подій. Непередбачуваних і руйнівних для країни. А відповідно абсурдних аргументів щодо них, запізнілих пояснень, дурних вимог і неадекватних дій.

2013 рік також показав, чого не вистачає в країні – відповідальності, прозорості й правди. Саме і через це конфлікти в Україні загрожують безкінечним характером, а влада перебуватиме в постійному очікуванні удару, від якого при цьому не зможе ухилитися.
Слід також нагадати, що лише наприкінці року, через шість місяців, спрацювала технологія поділу країни на фашистів і антифашистів. Вона обернулася бумерангом до тих, хто її організував. Якщо не покласти край таким цинічним вправлянням, суспільство ще не раз вмиється кров’ю. Особливо з огляду на політичні випробування, які очікують Україну.
2013 рік, який фінішує системною політичною кризою, засвідчив наявність структурного дисбалансу між силою, компетентністю і відповідальністю. Збільшення присутності держави в усіх сферах життя відбулося за рахунок якості, зростання впливу груп з особливими і специфічними інтересами. Взагалі за хором голосів фінансово-промислових і політичних груп, які за усієї їх відмінності, часто-густо зливаються, не чути голосу народу. Таке перехоплення його повноважень істотно підірвало довіру до держави.
При цьому усі посилаються на закони, апелюють до них, а країна виштовхується за правове поле. Отже, знання законів і свідоме маніпулювання ними, обернулося презирством до них, щонайменше – цинізмом. Маємо багато законів і мало демократії. Відповідно – суспільну кризу. Любимо говорити про кризу моралі, а самі не демонструємо загальноприйнятної цивілізованої лінії поведінки.
У 2013 році Україна потрапила у найбільшу політичну і моральну водоверть. Щоб вийти з неї треба почати думати категоріями країни. Рани, які вона отримала в останні дні, швидко не загояться і даватимуть про себе знати фантомними болями.
Влада отримала серйозний урок: накликала на себе максимум нищівної критики при мінімумі політичної вигоди. Потрібні серйозні висновки, поглиблене розуміння всього того, чим живуть прості люди, чого вони прагнуть, відчуття всього українського суспільства у його багатоголоссі.
Сильна влада завжди милосердна і мирна. Їй треба навчитися людяності.
Урядовці, щонайменше 90% з них, як на цьому наполягає і фракція ПР у Верховній Раді, повинні розпрощатися зі своїми місцями достойніше, ніж працювали на своїх посадах.
Потрібно прискіпливо подивитися й на деяких «друзів» влади, таких собі політичних поденщиків і пристосуванців. Смоктати вим’я державної корови і водночас в цілому лаяти цю державну корову, як мінімум, аморально. Якщо політик в усьому погоджується з владою, він лакей. Якщо він в усьому обпльовує владу, він просто-напросто дурень. Безкінечні лобові атаки нікому не на користь. Утім, це все ще добре оплачується. Особливо брехня.
2013 рік увійде в історію Євромайданом. Він змінив країну і в цьому його основна заслуга та суспільне звучання. Не помічати настроїв людей, не рахуватися з їх позицією надалі вже ніхто не зможе.
Разом з тим, пасіонарність і жертовність його учасників не повинні, на мій погляд, звестися до процесу безкінечно великого стояння. Інакше неминуче відбуватиметься виродження цього явища. Неможливо тривалий час тримати майдан на форсажі. За таких умов йому доведеться втягуватися в різного роду радикальні дії без відчутних дивідендів, але з втратою масової підтримки.
Постійні накручування і заклики «застрелити музиканта, замість того, щоб змінювати мотив» - це шлях у нікуди. Вкрай важливо перенести акцент з рук на голову, зробити ставку на генераційний інтелект.
До активу майдану слід віднести ще одну перемогу – підписаний і набув чинності закон про амністію щодо учасників масових заходів листопада-грудня ц.р. Правда, усі хором зараз стверджують, що застосувати на практиці його неможливо. Це питання до тих, хто його ініціював, про їх розуміння своєї відповідальності перед тими, хто за них фактично постраждав.
Отже, слід генерувати нову форму розвитку майдану – формування масового позапартійного громадського руху. Хоча розумію, що це викличе політичні ревнощі з боку політиків, які хочуть осідлати майдан, конфлікти, боротьбу за лідерство. Але сьогодні треба або обрати шлях до нової якості, або відбуватиметься десакралізація, а відповідно деградація такого українського явища як Євромайдан.
На заперечення і критику зазначу: велике бачиться з відстані. Я його саме так бачу, оскільки прагну дотримуватися об’єктивності і неупередженості, думати категоріями країни.
І останній урок 2013 року, пов'язаний із звірячим побиттям журналістки Т.Чорновіл. Гнів, обурення і милосердя з цього дикунського випадку має поєднуватися з розумінням того, що це не менш кричущий виклик, ніж той, що мав місце у 2000 році. Схоже, Україні послідовно нав’язуються випробувані, криваві технології.
Від влади зараз вимагаються негайні дії, встановлення усіх обставин цього жорстокого побиття, інакше відповідальність за це буде покладено на неї, що у свою чергу різко підживить протистояння та викличе чергову хвилю критики з боку міжнародної спільноти.
Завдання з завдань для влади і суспільства – зробити все, щоб уникнути і не допускати провокацій, уберегти від насильства, в першу чергу представників публічних професій. Інакше це може стати каталізатором підсилення й підживлення суспільного збурення. Особливо в умовах виснаження майдану. Взагалі треба зробити все можливе і неможливе, щоб гарантувати країну від будь-яких навіть потенційних виявів насилля над людьми. Ми не повинні увійти з ним у 2014 рік.