Володимир Литвин: до 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка.

Перенесення уваги на соціальні мотиви у творчості Великого Кобзаря логічно випливало з попередніх романтичних образів, що свідчить про певну спадкоємність уявлень про народного, національного поета-мученика. Проте зміна образів Т. Шевченка у жодному разі не відбувалася у форматі лінійних трансформацій, а, радше, являла собою співіснування та змагання відмінних, часом навіть контраверсійних уявлень про геніального поета.

Зрештою, соціальну загостреність у сприйнятті

Т. Шевченка помічаємо і в працях інших відомих українських учених та культурно-громадських діячів, зокрема у творах визначного письменника Івана Франка.

На відміну від В. Антоновича, І. Франко зосереджується на соціальному підґрунті самого феномена Великого Кобзаря як мужицького, селянського поета. Причому для нього приклад Т. Шевченка є унікальним, неповторним, оскільки мужик, селянин уперше в історії російської та української літератури раптово перетворився з героя художнього твору на її Автора- Творця.

"Виступає він уже не як герой повісті чи поеми, але як живий діяч, як працівник і борець за зневажені людські права всього пригнобленого селянства, всього обібраного та приниженого багатовіковою історією українського народу, як захисник всіх ображених, пригнічених і гнаних. І що найцікавіше: відразу після першої появи у пресі його творів цей мужик, нещодавно невільник, на загальну думку своїх земляків становиться визнаним проповідником, першорядним світилом української літератури. Той самий, який ще декілька років тому мав тремтіти перед грізним поглядом свого пана і тільки випадково врятувався від лютих різок економа Прехтеля, той самий, котрим торгували, котрого оцінили й продали за 2500 рублів, як якого-небудь породистого коня, - тепер становиться визнаним проповідником цілого народу. З нечуваним ентузіазмом його вітає молодь, приймають і вшановують як рівного собі ті самі поміщики, які преспокійно тримають у себе в неволі сотні й тисячі його братів - мужиків", - наголошує І. Франко.

Ці розумування щодо

Т. Шевченка є показовими, позаяк виказують загальну спрямованість творення його образів наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Причому вони висловлені не пересічним представником української суспільно-політичної думки, а письменником і публіцистом із доброю освітою, широкими європейськими поглядами на тогочасний світ, а також першорядним політичним діячем.

Така концентрація уваги на національних і соціальних аспектах творчості

Т. Шевченка не тільки відігравала вирішальну роль у творенні тогочасних культурних та духовних образів Великого Кобзаря, а й набула величезних, нечуваних в українському суспільстві масштабів. Той самий І. Франко писав про справжній культ Т. Шевченка на галицьких землях, який спричинив цілу низку перевидань його творів.

За свідченням українського письменника Павла Грабовського, "ім'я його стало лозунгом, під прапором якого почали групуватися всі, хто проснувся та мислив; згадали ополячені русини, хто вони, "чиїх батьків діти", і, звичайно, звернулися до свого забутого народу. З творами Шевченка в перший раз проникли з Росії в Галичину кращі віяння визвольної доби, в перший раз відбулося на ґрунті цих віянь братерське єднання між австрійською та російською Руссю, - те могутнє духовне єднання, яке врятувало русинське суспільство в Австрії від повного злиття з польсько-мадярсько-румунсько- шляхетськими елементами, а руський народ, крім того, і від соціального пригноблення "своїми" та "чужими".

Зазначені тенденції у творенні уявлень про Великого Кобзаря вже не обмежувалися самим Т. Шевченком. Соціальна спрямованість у тлумаченні творчості та життя геніального поета призводила до спотворення реальних обставин його біографії у працях кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема щодо висвітлення зв'язків Т. Шевченка у середовищі малоросійського дворянства.

За слушною заувагою відомого українського історика Олександра Оглоблина, "в українському шевченкознавстві вважалося за майже непристойне згадувати про дружні стосунки Шевченка з представниками українського панства - лівобережноукраїнськими діячами 1840-1850-х років. Коло Шевченкових друзів і знайомих з цього середовища малювалося чорними фарбами, всіляко паплюжилося, таврувалося, як далеких і чужих, коли не ворожих до Шевченка, колишнього кріпака, панів-кріпосників, як зрадників і українства, і особисто Шевченка, або просто замовчувалося, чи ігнорувалися його зв'язки з ними".

Ця соціальна домінація у зображенні Великого Кобзаря, за висловом О. Оглоблина, призвела до того, що "живий правдивий образ поета поволі заступало погруддя з бронзи, ікона, символ, у світлі й сяйві яких з'явився Шевченко перед нами, людьми XX століття й його революційного покоління".

Часом піднесення соціальних мотивів у творчості Т. Шевченка перетворювало його образ у тодішніх уявленнях не в поета-провидця чи мученика- проповідника, а навіть у революціонера й соціаліста. За метафоричною заувагою Євгена Маланюка, "Шевченківське зерно виявилося правдивим і повновартісним: не оживеть, аще не умереть. І воно, справді, вмерло в поколінні кінця ХІХ віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї не смертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах".

Ця афористична сентенція Є. Маланюка відображає авторську реакцію на трансформацію уявлень про Т. Шевченка, пов'язану зі зміною генерацій культурно-громадських діячів на рубежі ХІХ-ХХ ст. Відійшло у вічність покоління сучасників поета, котрі згенерували творення перших меморіальних образів Кобзаря, нерозривно пов'язаних з особистим досвідом комунікації і пам'яті. Натомість меморіальне підґрунтя, котре здебільшого спиралося на власні враження, спостереження, почування сучасників Т. Шевченка, поступово витіснялося з культурного поля новим поколінням, яке часто-густо було скероване на утилітарно-практичні або, навпаки, ідеалістично-ригористичні настанови у конструюванні образів поета-пророка.

Урешті мінливі, калейдоскопічні перетворення образів Великого Кобзаря, котрі, однак, тяжіли до творення загальнонаціонального культу спричинилися до появи спеціальної студії М. Драгоманова з їх критикою. Автор досить точно вловив і прокоментував тогочасні інтелектуальні й культурні віяння.

На його думку, "дд. Огоновський, С.С., Барвінський і інші недурно згадували про "нігілізм", "соціалізм", "комунізм", "революцію" й т. ін., яких би то нема в Шевченка й у його духовних синах. Ці згадки показують, що на Україну насувалась нова хвиля європейських думок, на цей раз більше через Московщину, яка, маючи в собі все-таки центр із людьми, по-європейськи вивченими в Петербурзі, багато в чому випередила Україну. То була хвиля матеріалістичних і соціалістичних думок. Хвиля та застала й на Україні російській, і в Галичині вже міцний культ Шевченка, якому вже кланялись не самі тільки українофіли "Правди", а "москвофіли" "Слова", й рутенці "Друга", й самого "Руского Сіона", так само, як Христу кланяються й лютеранці, й папівці, й святіший синод петербурзький, і кланялись якийсь час і деякі соціалісти".

Спостереження М. Драгоманова, зроблене ще наприкінці 70-х років ХІХ ст., є досить промовистим, оскільки фіксує ті важливі зрушення у формуванні образів Т. Шевченка - масовість поширення та поступове перетворення у всеукраїнський, національний культ. Відтоді постать і творчість Кобзаря використовувалася різними партіями, суспільно-політичними рухами для обґрунтування своїх засадничих програмних принципів, зокрема розповсюдження і популяризації певних ідей у вигляді приступних політичних гасел та закликів, які призначалися для широких народних мас.

З цими думками М. Драгоманова, хоча і значно пізніше, солідаризувався відомий український історик Іван Лисяк-Рудницький. Він відзначав, що Великий Кобзар мав "величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам'яті виріс культ".

Суголосну думку висловив і Юрій Луцький, який зауважив, що поезії Т. Шевченка стали "викладом віри української інтелігенції і знайшли, як і сподівався Шевченко, прихильних душею в народі. А тим часом у міру ширення його ідей вплив Шевченка все зростав".

Наприкінці ХІХ - в першій третині ХХ ст. відбувається справжній видавничий бум на популярну літературу про Т. Шевченка. До популяризації творчості та біографії Великого Кобзаря долучаються талановиті автори та блискучі стилісти, як-от Володимир Дорошенко, Сергій Єфремов, Павло Зайцев, Олександр Кониський, Богдан Лепкий, Василь Сімович та ін. До того ж модерністське оновлення культури на початку ХХ ст. нав'язувало багатоманітність творчих експериментів, які, звісно, не могли оминути постать Великого Українця.

Такий поворот спричинив нову, модерністську акцентуацію на народному, національному характері творчості та життя Т. Шевченка, котре віднаходимо в низці популярних праць на зламі ХІХ-ХХ ст.

Приміром, у нарисі українського літературознавця С. Єфремова 1908 р. обстоюється й шириться теза про Т. Шевченка як народного поета-мученика, що показав справжні хвороби тодішнього суспільства. "Та й справді-бо: цілий свій вік побиватись за народ, говорити про його кривди, розкривати його болячки, картати кривдників і нарешті прийняти за це таку кару, як Шевченко прийняв - чи може що більше зробити людина?" - риторично запитує С. Єфремов.

Схожі думки представлено і в популярному життєписі Великого Кобзаря, написаному шевченкознавцем П. Зайцевим. Зокрема, останній вказує на пророцтва Шевченка, його виховну роль: "Багатьом незрячим одкрив він очі, багатьох навчив він добру і всіх навчав не миритися з злом, а боротися проти його, наповнивши наші серця вірою".

Спершу видається, що вказані популярні праці подають спрощені та звичні народницько-романтичні образи Шевченка для широкого, масового вжитку. До того ж авторські підходи представлено в досить простих, звичайних сюжетних лініях, які іноді нагадують біблійні повчання. Та ці праці мають і більш глибинний, внутрішній сенс - спрямованість на інтелектуальне ствердження та легітимацію українського життя, символом яких був Великий Кобзар.

За великим рахунком, ішлося про обстоювання самоцінності, самодостатності української національної ідеї, що мала об'єднати українців по різні боки державних кордонів в імперіях Габсбургів і Романових на початку ХХ ст. Її освячення потребувало своєрідного культу геніального пророка-мученика, вихідця з простих, селянських низів, який осягнув і представив конечність історичного руху.

Це громадське призначення, розуміння ролі образу Т. Шевченка як символу тогочасної української нації чудово сформулював Михайло Грушевський. "Він є святим прапором нашої національної одности, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя, - одноцільного незважаючи на державні, церковні і всякі інші межі. Він є віщуном ліпших часів, коли поборовши тяжкі перепони на шляху свого розвою "встане Україна"; вільна і могутня, повна сил і певності себе, і вільні руки подасть недавнім противникам для спільної дружньої праці на добро народів", - зазначає М. Грушевський у своїй невеличкій ювілейній розвідці.

Характерно, що у публікації до сторічного ювілею Великого Кобзаря найвидатніший український історик розглядає поета не тільки як національного пророка, а як апостола правди, що відкрив нову епоху в житті народу. Цей образ Т. Шевченка не тільки нав'язував біблійний та сакральний смисл, а й висував об'єднуючу ідею єдиної, соборної України, незважаючи на тогочасні державні кордони, котрі поділяли українців на підданих Росії й Австро-Угорщини.

"З народнього Кобзаря ставши першим національним поетом України Шевченко з дальшим походом української мисли, українського житя ставав апостолом соборної України, великим вождем, що вводив її в нові володіння, її обітованої землі, віщим пророком, що відкривав перед нею нову землю і небо нове, в их же правда живе!", - стверджує М. Грушевський.

Варто відзначити й авторське розуміння шевченківських роковин, які фактично розглядаються

М. Грушевським як засіб ствердження та поширення української ідеї серед широких верств українства. "Змістом Шевченкових свят стало не тільки засвідчення нашої вірності культу великого поета, але й вірності провідним ідеям його поезії. - наголошує автор монументальної "Історії України-Руси". - Вони являються публічним сповіданням віри для нашого громадянства і обрахунком сумління його членів".

Зауважимо, що на виняткове значення святкування ювілеїв Т. Шевченка у громадському житті тогочасного українського суспільства вказував і С. Єфремов. Більше того, ювілейні практики набули самоцінного значення для політичного українства, позаяк не тільки сприяли консолідації національної свідомості, а й актуалізували поточні завдання національно-визвольного руху, зокрема дозволяли спертися на широку історичну ретроспективу.

Із легкої руки М. Грушевського ХХ ст. сприймалося багатьма українськими інтелектуалами як "Шевченкове століття", а ювілейні заходи до 100-річчя з дня народження Кобзаря здобули статус "Великих роковин". Таке представлення надавало ювілейним святкуванням символічного підтексту, котре зумовлювало подальше формування культу Т. Шевченка та відповідних канонічних образів.

На думку С. Єфремова, "для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам на їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що "за собою день веде", - день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомости на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу. На Україні ім'я Шевченка - не тільки ім'я великого поета, але й символ національного відродження, ознака перемоги над тією смертю, що до неї засудила була український народ низькоока політика державного централізму. На претензії централізаторів, що домагаються казенної одномасности, народ наш спокійно може відповісти спираючись на Шевченка, і спокійно ж своїм шляхом далі йти".

Близькою до думок

М. Грушевського та С. Єфремова видається й теза педагога та історика літератури Олександра Барвінського про виховну роль поезії Великого Кобзаря для українського народу. Адже у його тексті йдеться про плекання української ідеї на підставі простих і зрозумілих громадських ідеалів та етично-моральних цінностей, зокрема просвітницько-виховних.

"Шевченкові твори мають могутнє значення для шими умами культурного світа. Тому відчувають у нашім народі щораз більшу потребу вглиблюватися в Шевченкові твори, щоби кріпитися в світлі оголошених пламенним словом ідеалів, до котрих він змагав у боротьбі і злиднях, щоби особливо молоде покоління загріти і одушевити до піднеслих і благородних діл, натхнути тими високими ідеалами, почуттям краси, добра і правди, що віє з глибини творів і з усього життя Шевченка", - пише О. Барвінський.

Примітною рисою цієї розвідки є означення, котрими іменовано Т. Шевченка - "апостол правди" та "учитель людства". Вони однозначно демонструють загальну спрямованість студії О. Барвінського на самоствердження української ідеї, щоправда у вужчому сенсі, ніж у текстах М. Грушевського.

Таким чином, на початку ХХ ст. особливо добре виявляється об'єднуюча, інтегральна, сумативна складова у циркулюючих образах Великого Кобзаря, котрі постали як наслідок його культу на обширах культурно-громадського та суспільно-політичного українства. Ця інтегруюча настанова відображала соціо- та етнокультурні потреби й вимоги запізнілого націєтворення "скривдженого" чи "недержавного" народу, зокрема формування політичного українства. Сучасні дослідники означують цей культ Т. Шевченка як "національно- консолідуючий міф".

У широкому розумінні такий образ Т. Шевченка (символу чи Апостола правди) мав інтеграційне призначення для підавстрійських та підросійських українців, оскільки виступав як засіб інтелектуальної й культурної легітимації української ідеї серед найширших соціальних верств і груп, а за великим рахунком цей образ став універсальним і всеохопним символом національного єднання.

Співтворцями цього образу-символу були провідні вчені, політичні та культурно-громадські діячі, що мали найрізноманітніші погляди і світобачення, а часом і відмінні мотивації. Тим паче постать і творчість

Т. Шевченка мали унікальний консолідуючий потенціал, що приваблював багатьох тогочасних інтелектуалів, політичних та громадських діячів, незважаючи на їхні відмінні устремління, політичні практики, аксіологічні настанови та світоглядні дороговкази.

Утім, символічний образ Кобзаря у жодному разі не був викінченим та єдиним. Натомість варто вести мову про цілу низку його варіацій та версій, які творили строкате і заплутане мереживо різноманітних уявлень у перші десятиліття ХХ ст. Цю варіативність помітив і досить влучно прокоментував молодий Дмитро Донцов - на той час соціал-демократ та один із фундаторів Союзу визволення України, а в майбутньому - творець відомої політичної доктрини "інтегрального націоналізму.

"Обходимо шевченківське свято. Знову стараються почитателі великого поета зробити його таким, яким вони-б охоче його бачили і яким він ніколи не був... Одні роблять з нього віруючого християнина та навіть доброго католика, другі - атеїста, треті - анархіста. Кождий намагається вбрати його в свій власний кожух, кожний з апломбом заявляє, що якби Шевченко був живий, то був би певно "з нами"...", - відзначає

Д. Донцов.

Такі розумування доволі добре демонструють не тільки розмаїту рецепцію Великого Кобзаря під час проведення різних ювілейних заходів, а й взаємодію та співіснування відмінних образів геніального поета.

Проте на початку ХХ ст. зберігається й соціальна загостреність образу Великого Кобзаря. Вона представлена у працях низки тодішніх публіцистів, зокрема у довоєнних розвідках Симона Петлюри. Скажімо, у статті 1908 р. він робить акцент на темі соціального протесту у творчості геніального поета. Зокрема, відзначає, що "величні твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь пройняті духом протесту, поневолених страждальців землі". Ця актуалізація протестних, точніше, бунтарських мотивів відігравала роль своєрідного містка чи прологу до конструювання нових революційних образів Великого Кобзаря.

Зауважимо, що бунтарська та соціальна вмотивованість образів Т. Шевченка часто-густо висувалася на перший план для обґрунтування поточних практично- політичних гасел, особливо в добу Української революції 1917-1921 років. Більше того, період революційних змагань згенерував надзвичайно потужний імпульс у творенні національного культу Т. Шевченка, в якому дедалі більше місце посідали образи поета-бунтаря й провісника-революціонера.

"Під час революції 1917 року культ Шевченка досяг кульмінаційного пункту. На всіх демонстраціях і маніфестаціях носили портрети Шевченка, його "Заповіт" став національним гімном України, а ім'я - гаслом національно- визвольної революції українського народу. Дні народження і смерті поета стали всенародним національним святом, що відзначалося масовими вуличними демонстраціями, парадами, урочистими вечорами, концертами, доповідями, мітингами тощо", - згадував відомий літературознавець Петро Одарченко.

Та згодом проступили й інші тенденції. Воєнні та революційні катаклізми початку ХХ ст., поразка національно-визвольних змагань справили шоковий вплив на повоєнну інтелектуальну атмосферу. Вони актуалізували пошук нових світоглядних орієнтирів, переоцінку цінностей, урешті-решт критичну ревізію національної спадщини.

У цій атмосфері пореволюційних змагань на тлі "травматичного синдрому" недавніх поразок поставали питання, пов'язані з інтелектуальним переосмисленням трагічного і драматичного досвіду державотворення, котре на кілька десятиліть стало провідним чинником українського життя поза межами радянської України. Ця хвиля торкнулася й спадщини Великого Кобзаря, зокрема спричинилася до низки критичних і навіть негативних відгуків щодо канонізації його образу/образів.

Із-поміж багатьох публікацій 20-30-х років ХХ ст., в яких у тій чи іншій мірі порушувалася вказана проблематика, відзначимо розвідку галицького історика Степана Томашівського - одного з фундаторів державницького напряму української історіографії. Автор розглядає образ Шевченка, спираючись на драгоманівську традицію, хоча й обстоює консервативні цінності, причому протиставляє Великого Кобзаря М. Драгоманову.

Приміром, С. Томашівський дотримується думки, що в жодній європейській країні неможливо уявити, наприклад Вільяма Шекспіра чи Гете фундатором національної ідеї. Цю тезу він ілюструє такими міркуваннями: "Та сам поетичний геній не виясняє достаточно небувалої у світі національно- політичної ролі Шевченка. Причина сьому успіхові більше, мабуть, у тому, що Шевченко типовий східно-європейський народник. Його ціль - не підйом людини з житейських низів пасивного сірого життя на вершини повної самосвідомості і всесторонньої активності, тільки навпаки: він сам знижується до уровня селянської маси, її психіки, почувань і бажань, підслухує і підхоплює їх...".

Автор розвідки стверджує, що в українській суспільно-політичній думці склався культ

Т. Шевченка, котрий гальмує здоровий розвиток національної свідомості. "Коли хто говорить, що популярність і культ Шевченка в Україні то доказ великої національної свідомості і політичної зрілості українського народу, у того тільки однобічне поняття тої свідомості і цілком хибне розуміння сеї зрілості. - наголошує історик. - Бо коли з Шевченкових поезій відокремимо елементи суто національні, громадянські й культурні, одержимо з них матеріал не дуже-то придатний до творення новочасної національної ідеї, часто навпаки - шкідливий. Фальшивий його погляд на історію (Св. Володимир, Хмельницький, Гонта), апофеоз бунтарства, соціальна сентиментальність (кріпацтво, покритка), примітивний раціоналізм ("Марія"), політичний анархізм і т. ін. - се не така криниця, з якої черпається животворна вода правдивого національного відродження, тільки навпаки - зароди паралітичного застою".

Згідно з поглядами

С. Томашівського, Великий Кобзар репрезентував один зі знакових типажів українського культурного життя, котре зазнало потужних і тривалих впливів російського культурного поля. "На порозі тої епохи, з початку ХІХ віку, українська земля дебютувала в загальнім літературнім перевороті двома великими талантами: одним з лівого боку Дніпра, другим із правого. Там Гоголь, тут Шевченко. Оба майже одночасно явилися на світ, оба сердечно любили рідну землю, та поза сим - вони не тільки виявляли собою ріжні соціально-культурні типи, а й пішли у двох протилежних напрямах національної думки. І душа українського племени роздерлася на двоє...", - відзначає С. Томашівський. Відтак авторська ревізія образу Т. Шевченка як символу української нації відображала консервативно-державницькі настанови тодішніх інтелектуалів, змучених тяжкими психологічними відчуваннями й рефлексіями міжвоєнної доби з її гірким присмаком поразок і втрачених можливостей.

Скажімо, в анонімній замітці в еміграційному часописі до 110-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря доволі гостро критикується поширення його культу й водночас обстоюється думка про необхідність національно- політичного переосмислення останнього. "Почитання Шевченка у нас не то не менше культу Гомера, Вергіля, Шекспіра і Гете, а певно розмірно більше: він станув у нас поза межами вільної літературно-історичної критики; удогматизувався. Рік-річно, в місяці березні, святкується урочисто його пам'ять у тисячах виставах, концертах, академіях, панахидах і т. ін.; рік- річно, з сієї-ж нагоди, виголошуються і слухаються тисячі принагідних промов, пишуться і читають сотні статей і заміток про Кобзаря; та одночасно, чи сам сей всенародний культ багато причинився до основного пізнання зрозуміння й оцінки Шевченка? В однім тілько біографічнім і бібліографічнім напрямі знання Шевченка розмірно далеко доведене; натомість у національно-політичнім цілі покоління не виходять, часто не мають відваги вийти, поза традиційні погляди, твердження й вірування...", - зауважує невідомий автор.

Скептичні погляди щодо образів Великого Кобзаря ширилися й у літературному середовищі, відомому як "неоклясики". "Народництво створило культ Шевченка. Антинародники наважились на блюзнірство: вони зреклись Шевченка", - так прокоментував цю метаморфозу В. Петров.

Зазначена теза видається доволі категоричною, почасти навіть провокативною, проте вона досить точно відображає настрої й рефлексії неокласиків, передусім критичну налаштованість та відсутність пієтету стосовно культового образу поета. Скажімо, Микола Зеров - один із речників неокласиків уважав, що "Кобзар" Шевченків у нинішньому його вигляді - це, по суті, конгломерат різних, часом дуже одмінних своїм характером і тоном збірок".

Варто відзначити, що подібні зауваження стосовно ролі Т. Шевченка в українському суспільно-політичному житті не були поодинокими в міжвоєнну добу 20-30-х років ХХ ст., хоча і вмотивовувалися різними чинниками.

Та критичні настанови державників-консерваторів і неокласиків, які тією чи іншою мірою закликали до десакралізації чи ревізії культу поета, так і не стали домінуючим трендом міжвоєнної доби ані на теренах еміграції, ані на обширах радянської України. Тому культ чи канонізація Т. Шевченка й далі ширилася на культурному полі українства, хоч і у вельми своєрідних, іноді навіть химерних формах.

Приміром, у берлінському виданні 1922 р. знаний український письменник Богдан Лепкий відзначав, що "Шевченків "Кобзар" став другим Євангелієм для нашого народу, а постать автора цієї книги має для нас таку велику силу, так дуже вона нам дорога і близька, що мусить бути сповнене все, що нам заповів Тарас Шевченко".

Та, попри ці тенденції, 1920-ті роки стали своєрідним вододілом в українській інтелектуальній історії з обсягу творення образів Т. Шевченка. З одного боку, розпочалася тотальна ідеологізація візій Великого Кобзаря, проте, з іншого боку, помітної сили набувають устремління перевести їхнє творення чи конструювання на терени академічного шевченкознавства.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.