Велику Вітчизняну війну називають всенародною. Безумовним підтвердженням такого визначення є те, що проти спільного ворога – німецько-фашистського загарбника – мільйони людей різних національностей об’єдналися заради спільної мети - здобути Перемогу. У Білоцерківському районі, що на Київщині, залишилося лише двоє живих партизанів, які зробили свій неоціненний внесок у боротьбі з фашизмом. Один із них - Тропотяга Михайло Ничипорович, який за бойові заслуги нагороджений чотирма орденами, 30 медалями і медаллю «Партизан України». Він поділився з нами захоплюючою автобіографічною сповіддю про війну та, як досвідчений офіцер, провів паралель між фронтовими подіями та сьогоденням.

Михайло Тропотяга - ветеран Великої Вітчизняної війни, член партизанського загону ім. Чкалова Ставищанського району:

Народився 21 жовтня 1926 року в с. Журавлиха Ставищанського району. У 1933 році мої батьки померли з голоду. Нас залишилось 9 дітей. Самих менших чотирьох, у тому числі й я, відправили у будинок для сиріт. Там пробув до 1941 року, поки не розпочалась війна. Сім моїх братів відразу забрали на фронт, а мені зовсім юному вдалося потрапити у партизанський загін і разом з дорослими брати участь у складних рейдах та операціях: визволяти людей, яких мали відправляти в Німеччину, в тяжких умовах здобувати зброю, їжу, брати участь в диверсійних і розвідувальних акціях. У 1944 році, коли Червона Армія почала звільняти нашу територію, більшість мого партизанського загону приєдналися до її лав. Згодом і мене викликали у воєнкомат й забрали на фронт. Нашвидкуруч отримавши воєнну підготовку, в складі 52 дивізії Краснознаменської бригади ми пішли визволяти з-під німецьких окупантів країни Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія). Під час вуличних боїв у м. Рига отримав важке поранення.

Упродовж війни і в партизанському загоні і на фронті ми не думали, хто якої національності. Це була єдина Країна, єдина Червона Армія і один народ, що прагнув звільнити рідну землю від фашистських окупантів. Якби ми тоді були порізно, то німця ніколи б не здолали. У самі страшні воєнні роки поруч зі мною були татари, поляки, чехи, білоруси, молдавани та інші. Нас не розділяла ні мова, ні національність, ні соціальний статус, ні віросповідання, а лише об’єднував непереможний бойовий дух. Ми вважали, якщо людина робить щось добре, то це і по-німецьки звучить «Gute!». Все це - життя, а люди самі знайдуть спільну мову. Ми були братами. Дуже прикро визнавати, але зараз відбувається навпаки.

Рік тому я їздив до Росії в село Прохорівка на поле, де відбулась велика танкова битва. Ніхто тоді з моїх бойових побратимів навіть не міг уявити, що через деякий час Росія так агресивно виступить проти нас. По всьому світу розкидані мої брати, сестри, родичі. В один день ми стали не розуміти один одного. Це неправильно, так не повинно бути.

Десятки років об’єднували наші нації, і лише за один місяць так безглуздо все зруйнувати. Переконаний, що самі росіяни не підуть на братовбивчу війну проти українців. Як не як, а ми ж християни.

Для того, щоб подолати цю кризу потрібно проводити сильні переговори, протягнути один одному добросусідську руку допомоги.

Водночас я дуже люблю свою неньку Україну, і хочу, щоб вона процвітала. Навіщо ж тоді ми за неї воювали, не жаліючи крові й самого життя?!

Для мого покоління День Перемоги – найбільше і найвеличніше свято. Боляче дивитись, як цього річ воно проходить у таких сумних подіях.

Спілкувалась Катерина Головіна,

прес-секретар Київської регіональної організації

Народної Партії

Ми ж низько вклоняємось героїчному подвигу цих мужніх людей, котрі ціною власного життя здобували волю власному народу. Здоров’я вам міцного та ще довгі роки радуйте нас своєю присутністю на цій землі, яку ви так самовіддано боронили.