Сьогодні саме той момент, коли справжніми «героями нашого дня» повинна виступати інтелектуальна складова українського суспільства. І особливо — вихователі, вчителі та викладачі. У дитячій групі, шкільному класі або університетській аудиторії у цей надскладний період доведеться, як ніколи, демонструвати щоденний подвиг — не лише традиційно вчити та виховувати словом та власним прикладом, а й давати не плакатні, а відверто правдиві відповіді на запитання, на які зараз однозначних відповідей немає.

По-перше, світ виламано із більш-менш передбачуваного середовища, зірвано з якоря стабільності і кинуто в безпрецедентну невизначеність. Про що вже казати, коли навіть США втрачають контроль над своєю «спроможністю на найвищих рівнях боротися з проблемами», «що робить нас, могутню країну, — каже З. Бжезінський, — дедалі більше позбавленою стратегічної волі і розуміння правильності напрямку».

На його думку: «Ми не можемо очікувати від Європи впевненої гри на міжнародному рівні». А отже: «Бачимо світ, у якому є величезна метушня і фрагментація, і невизначеність». І хоча він не сповзає до нової світової війни, попри багато пророкувань, але наближається до «епохи великої плутанини і переважаючого хаосу». Відтак, «вступаємо в епоху, коли ми віддаємо безумовний пріоритет підтримці стабільності, навіть якщо це не є оптимальним з політичної точки зору чи точки зору розвитку демократії».

Для довідки: термін «світова війна» має, скоріше, історичний, а не юридичний характер і пов’язаний з історією ХХ сторіччя. У міжнародному праві існує поняття «міжнародний збройний конфлікт», в якому зіштовхуються дві й більше держав, та «внутрішній збройний конфлікт», коли йдеться про протистояння урядових сил з неурядовими групами».

Концепція світової війни вперше виникла у ХІХ сторіччі в роботах воєнного теоретика Карла фон Клаузевіца. Він писав про «тотальну війну», війну всіх проти всіх.

Першою «справжньою» світовою війною вважають конфлікт 1914—1918 років. Колишній Президент США Теодор Рузвельт випустив у 1915 році книгу «Америка і світова війна». У зверненні до Конгресу 2 квітня 1917 року президент Вудро Вільсон 12 разів використав слово «світова». У Франції та Великій Британії говорили про «велику війну». Термін «світова війна» повсюдно починають вживати з 1917 року. Наприклад, у філософа і політика Огюстена Амона в його книзі «Уроки світової війни».

Другу світову війну назвали так у співвідношенні з першою. «Ця війна — світова війна», — заявив генерал де Голль у своєму знаменитому зверненні від 18 червня. (Див. детальніше: Стоит ли ожидать новой мировой войны?).

Щоправда, за всієї трагічності подій, які відбуваються сьогодні у світі, їх пропонують надалі розглядати не як щось надзвичайне, а всього-на-всього як реальну політику. В основі її — не високі принципи і міжнародне право, а національні інтереси, геополітика і баланс сил провідних держав. «Для реалізації національних інтересів, — зазначає академік РАН О. Арбатов, — моральні принципи, апеляції до прагнень народів та історичні аргументи — лише вільно змінювані інструменти для досягнення поставленої мети» (Украина и реальная политика. — Независимая газета. — 2014. — 25 июня. — С. 5). Право сили починає витісняти силу права. Відтак відкриті заявки на великодержавні інтереси поєднуються з наданням позитивного сенсу «ядерній зброї і концепції ядерного стримування, оспівуванню політики нарощування озброєнь, демонстрації воєнної сили, пошуку воєнних баз за кордоном, суперництва в торгівлі зброєю...». (Там же).

За такої ситуації нового прочитання потребують концепції про «кінець історії» та про «повернення до історії». Зрозумілим є і той факт, чому поняття «десуверенізація» стає чи не найпопулярнішим в науковому середовищі, яке позначає процеси не лише в Євразії. За оцінками вчених, відбувається «виродження сучасних європейських держав у «держави-корпорації» із всесиллям адміністрації, позбавленої відповідальності за ввірене її опікуванню населення, і не дотягуючих до «суперсуверенітету» імперського типу при «зменшенні» суверенітетів кожного з членів ЄС (їх суверенітет «втрачається десь дорогою»). (Див.: Силантьева М. В. Новые принципы «философии границы» в глобальном мире — десуверенизация или «постсуверенизация» — Политические исследования. — 2014. — №3. — С.8).

На цьому тлі ми навіть не спромоглися дати системну картину політичного процесу в Україні, з’єднати для цього різнопланові підходи, інтегрувати їх у програму державного будівництва, що працює.

Друге і не менш важливе — яким зростатиме покоління в умовах такої невизначеності, збочення на принципи «права сили», агресії і війни. І не лише на сході України. За великим рахунком, вона сьогодні все частіше сприймається як одна із проблемних територій. Реальністю є те, що імпульс патріотичного піднесення і єднання країни на фоні оплакування загиблих, душевних мук за долі полонених і безвісти зниклих набуває вже іншого виміру. Житомирщина — наочний тому приклад.

Постає запитання: як і чого вчити, коли очевидні державні цінності зіштовхуються із жорсткими і трагічними наслідками війни, а на перший план пробиваються розчарування, зневіра й недовіра. Це справді так, якщо відкинути патетику.

Зверніть увагу, на-скільки різко, як у період Пролеткульту, починають скорочуватися слова й терміни: «укри», «ватники», «колоради»... Це слова ненависті, своєрідного кілерства, коли стріляють словами. Отруюється мова. Гору бере логіка ворожнечі. Прикмети нашого часу: загальне зростання агресивної абсурдності і нетерпимості, що формує враження якоїсь безпросвітності. Заповзято створюються образи ворогів, щоб самому уникнути відповідальності за власні прорахунки. Такий спосіб самовираження є, окрім іншого, прагненням долучитися до влади. Інакше не вміють.

Люди, як колись казав Некрасов, «ругательски ругаются», втрачають друзів і власну самооцінку. Вони хочуть, щоб, як і раніше, навколишній світ був передбачуваним, зрозумілим і мирним. Але немає інструмента для вимірювання: це правда, а це — ні. Ми просто вибудовуємо картину світогляду під нашу психологічну необхідність жити в зрозумілому чорно-білому світі. Коли відомо, хто гарний, хто поганий.

Натомість кричущі проблеми нашого сьогодення й надалі розв’язуються переважно словами. Причому всі ми здебільшого зайняті тим, щоб знайти правильні слова для обґрунтування того, що відбувається. І не більше. Наша біда — в домінуванні ходульних фраз, гасел і кампаній. Підміні ними реального життя і першорядних потреб людини.

Проте й слова більше не працюють. І практичної роботи немає. Та й що можуть запропонувати люди, які ще нічого не зробили у власному житті, а переймаються творенням історії. Звісно, те, що робиться, є свідченням неадекватності і слабкості. До того ж країну поставили перед черговою політичною кампанією — виборами. Її ведуть з енергією опозиції.

Думаючим людям дедалі складніше обстоювати іншу позицію, відмінну від тієї, що визначена як безальтернативна.

Третє і головне: сьогодні Україна — територія, на якій розгортається протистояння між Заходом і Росією. Цей конфлікт був об’єктивно неминучим саме в наші дні.

З кінця 1980-х та протягом 1990-х років Захід займався країнами Центральної та Східної Європи — об’єднання Німеччини, розширення НАТО та ЄС, розчленування Югославії та Сербії. Після цього дійшла черга до країн пострадянського простору. Спочатку була невдала спроба об’єднати частину з них у коаліцію ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) на противагу Росії. Далі пропонується концепція «Європейської політики сусідства», а згодом — «Східного партнерства». На Бухарестському саміті НАТО (2008 рік) оголошують про відкриті двері в альянс для Грузії та України. Окрема тема сьогодення — кольорові і мережеві революції.

У свою чергу, Росія, після залагодження частини своїх внутрішніх проблем і забезпечення відносної соціально-політичної стабільності, розпочала енергійні спроби з повернення свого впливу на пострадянський простір, витіснення з нього Заходу. Відкритим сигналом щодо таких намірів РФ стала промова В. Путіна в Мюнхені 2007 року. На зміну курсу «європейського вибору Росії» оголошується офіційна доктрина «євразійства».

У такий спосіб російське керівництво розпочало «виправляти» історію, пов’язану з розпадом СРСР. Герхард Шрьодер у своїй книзі «Рішення. Моє життя в політиці. М.: 2007, С. 552) пише: «Він (Путін) бачить своє завдання у відтворенні і реконструюванні Росії як світової держави, яка веде перемовини, говорить і діє на рівних із США».

У свою чергу, Захід робить ставку на зближення з Україною через асоціацію з Євросоюзом, без якої, за формулою З. Бжезінського, Росія не зможе відтворитися як імперія і реалізувати доктрину «євразійства» у вигляді Євразійського союзу.

Висновок очевидний: Україна — ключ від домінування на пострадянському просторі. У цьому плані вона цікавить і Росію, і Захід.

У результаті цього Україна знову опинилася в роздільній лінії конфронтації між Росією і Заходом. За великим рахунком, конфлікт між Україною та Росією був лише питанням часу. Вони пов’язані «фатальною любов’ю». Наш сусід не бачить нас самостійними. Відповідно конфлікт набув майже відкритого характеру тоді, коли українське керівництво відмовилось від політики балансування і одно-значно задекларувало курс на Європу. Анексія Криму і розв’язання війни в Україні — це не перемога Росії. Це піррова перемога. Це — свідчення божевілля, егоїзму і марнославства. За великим рахунком, це вияв ставлення Росії до самої себе, до свого народу. Спровокувавши українську кризу, Росія отримала для себе щось подібне на національну ідею: об’єднання своїх розрізнених народів для протистояння Заходу.

Разом з тим вона створила собі власноруч і пастку: з другої половини ХХ століття жодна країна не здійснила повноцінної модернізації, перебуваючи у ворожих відносинах із Заходом. Інші рецепти були апробовані з незмінно негативними наслідками.

Україну змусили вибудовуватися у бойовий порядок, хоча поки що в нас це й виходить погано через об’єктивні та суб’єктивні причини. Логіка війни пробила собі дорогу, увійшла в ту стадію, коли її важко зупинити. Війна вже увійшла в душі людей та передаватиметься не одному поколінню. Разом з тим, і окрім усього іншого, треба розуміти, що війна — це прочинені двері до чергової революції, і що вибори можуть до неї підштовхнути. Така реальність може наздогнати нас раніше, ніж очікуємо.

Україна сьогодні фактично розділена, що матиме надскладні політичні й соціальні наслідки не лише для неї, а й для Європи та всього світу. Навіть врегулювання українського питання навряд чи поверне стабільність на Європейський континент. Про Україну вже годі й казати — вона приречена на тривалий внутрішній конфлікт. Ми приречені жити в розділеній країні, розвареному суспільстві. Особливо небезпечним є розповзання зброї, зростання парамілітарних структур, не підведених під юрисдикцію держави. Влада або безсила у цьому плані, або вона цьому потурає.

Усе це — результат провалу української політичної еліти за увесь пострадянський період. У тому числі й зараз, коли потрібно демонструвати не силу, якої у нас реально немає, а розум, гнучкість, уміння виробляти і пропонувати політику, яку неможливо було б нехтувати і яка (а це головне) спиралася б на загальносуспільну підтримку.

Зусилля Президента України П. Порошенка у цьому плані потребують схвалення.

Сьогодні Україна не має союзників в Росії. А їх потрібно шукати саме там, а не деінде. І вони є насамперед у середовищі українців. Володимир Кравченко у своїй цікавій статті «Contra spem spero»: замітки на маргінесі інавгураційної промови Президента Порошенка» зауважує: «Путінська політика в Україні стала справжнім шоком для багатьох російськомовних українців. Вона запам’ятається їм як акт зради, підступний удар у спину від учорашніх братів».

Києву також належить невідкладно дати відповідь на низку запитань. Найважливіше з них стосується вибудови відносин не лише з країнами ЄС, але й з РФ. Вибудовувати їх у найближчий період буде вкрай складно і навіть неможливо. Надто багато вже завдано нашому народу образ. Немає довіри. А політична довіра — це та основа, на якій тільки й можливо вибудовувати і розвивати міждержавні стосунки.

Україна стратегічно вистоїть перед Росією лише за умови вищих стандартів і умов організації життя.

Нам потрібно найсерйознішим чином навчитися роботі обстоювання себе у цьому світі! Як держави і нації! Відмовитися від того, що ми обов’язково повинні триматися за чийсь поділ. Ми не повинні дозволити будь-кому піді-гнати Україну під свої плани.

Треба усвідомити, що в систему європейських цінностей не вписується наше традиційне авторитарне правління. Ми Європі не підходимо у тому вигляді, якими ми є сьогодні. Між нами все ще великі ціннісні бар’єри. І як це непатріотично звучатиме, у цьому плані ми ближчі до Росії.

Ученими експериментально доведено: хто високо оцінює себе і власну націю, той виграє у конфліктній ситуації. Якщо людина відчуває упевненість в тому, що вона — представник достойної нації, можна розраховувати на її активну поведінку.

Слід рішуче припинити тішити себе ілюзіями, що ми цікаві світу, і він вирішуватиме наші проблеми, усвідомити, що попередньої України більше немає й не буде. І з усією відповідальністю зайнятися виведенням країни з війни та організацією держави. І чи не в першу чергу продемонструвати соціальну чутливість влади до свого народу, не допустити утвердження сумнозвісної тези: війна все списує. Не можна безкінечно зловживати тим, що ті, хто більше за все страждає, у тих і вболівання за державу більше.

Дрібні й хитрі плани необхідно раз і назавжди відкинути. Штампування простих істин, спрощених до примітиву підходів до життя — це штампування дрібних людей — в думках і діях.

Зрозуміло, що нашою свідомістю безроздільно продовжує володіти економіка. Тим більше, що за її нинішнього жалюгідного стану повідомлення про фінансову ситуацію, рефінансування, процентні ставки, рівень інфляції та виробництва, золотовалютні резерви і т. п. нагадують фронтові зведення. Та про що взагалі казати, коли навіть народження дітей тепер потрактовується як інвестиції в майбутнє.

Ризикну стверджувати, що соціальні й економічні проблеми не в останню чергу є наслідком духовного, морального і державотворчого стану українського суспільства, рівня його освіченості. Нинішнє розлюднення країни в першу чергу пов’язане з втратами в освіті і культурі. У цьому коріння усіх наших проблем.

Вони ускладнюються тим, що, як показали спеціальні дослідження, бідність «лягає тягарем на мозок людини», віднімає у неї розумову енергію приблизно на 13 пунктів ІQ.

«Якщо ваше дитинство минуло в бідності, — констатують вчені, — це обов’язково позначиться на вас в дорослому житті». У тих, хто провів дитинство і юність у бідності, функція мозку ослаблена. У дорослому житті їм складніше контролювати свої емоції. Ця теорія узгоджується з ідеєю про те, що «досвід життя у бідності в ранньому віці міцно вкорінюється в організмі людини, визначаючи траєкторію її розвитку протягом всього життя».

Така ситуація вимагає особливої уваги до педагогів і організації учбового процесу в сільській місцевості, у селах і селищах та й районних центрах, де проживають далеко не заможні люди. Лише третина з них почуваються більш-менш упевнено в соціальному плані.

Потрібно на державному рівні усвідомити необхідність відходу від шаблону в організації освіти в Україні. Бідність не повинна породжувати бідність.

Цілком очевидно, що школі необхідні нові підручники, насамперед — з предметів гуманітарного циклу. Необхідні не лише переосмислення й розробка нового покоління підручників і, відповідно, й програм, а навіть цілих нових дисциплін.

Час вимагає впровадження в життя, кажучи сучасною мовою, нового «історико-культурного стандарту». Разом з тим в основі його мають бути традиційні цінності — вивчення вітчизняної історії, уявлення про релігію, поважне ставлення до музеїв, пам’ятників старовини, ознайомлення з творчим надбанням народу. І не лише свого.

Особливої уваги потребує подолання спрощеного і навіть спримітизованого розуміння й сприйняття минулого, повсюдне незнання історії своєї Батьківщини і рідного краю.

На мою думку, слід відмовитися від інструментального підходу до формування історичної пам’яті у підростаючого покоління.

Якою має бути історична пам’ять? Яку пам’ять треба культивувати? Це має бути державна чорно-біла пам’ять, у якій представлені лише перемоги? Чи пам’ять має бути повною, а отже, — складною, де поряд з перемогами завжди є місце для чогось неприємного, болісно соромливого і навіть ганебного.

Необхідність такої складної постановки питання нам ще належить усвідомити. Як і те, що історична політика не повинна й надалі зводитися до набору державних зусиль зі створення образу такого минулого, який влаштовує владу, яка на той момент репрезентує країну. А відповідно, вирішувати питання, кому меморіальні дошки встановлювати, в честь кого називати вулиці, які музеї створювати, яким ветеранам допомагати і т. п.

Не менш складна проблема, що фатально змінює підхід до організації освітнього процесу — нові інформаційні можливості. Навіть війна транслюється в режимі реального часу. Спеціалісти б’ють на сполох: ненормоване заглиблення в Інтернет дітей і молоді нівелює вже навіть саму потребу в класичній освіті. Системні знання й логічне мислення виявляються не так й потрібними, коли будь-яку інформацію чи факт можна миттєво почерпнути з мережі.

Активнішої уваги педагогічної громадськості і батьків потребують публікації, у яких йдеться про те, що учні стають заручниками безкінечного інформаційного масиву, структурованого за правилами, на які вчитель не впливає. Більше того, Інтернет породжує велику кількість неочевидних авторитетів і лідерів, витісняючи на периферію авторитетів справжніх — педагогів. Не кажучи вже про те, що спілкування з мережевими «друзями» виводить за їх межі традиційні сімейні стосунки, призводить до відчуження з рідними та близькими.

Що робити? На це питання ще належить дати відповідь. Заборонами і нотаціями, що проводити в мережі можна не більше декількох годин в день, інакше наступає патологічна залежність, яка сильніша за алкогольну і навіть наркотичну, нічого не вирішимо.

У такому зв’язку особливо предметної уваги потребує тема щодо місця книги і бібліотек взагалі в освітньому процесі.

Очевидним є той факт, що нинішнє молоде покоління мало читає і не вирізняється математичною підготовкою. Відповідно — гірше орієнтується в суспільному просторі, гірше його розуміє, простіше піддається маніпуляціям і ошуканству. У них збіднені мрії та невиразні уяви про світ та своє майбутнє.

Можна себе заспокоювати тим, що це загальна тенденція. Що ми живемо в світі постграмотності, в якому зникає потреба в здатності розуміти написаний текст. Скажімо, в США при плануванні будівництва в’язниць, наприклад, на 15 років, а там ця індустрія швидко зростає, враховується такий алгоритм: який процент 10-11-річних не вміє читати.

Завдання із завдань — прищеплювати дітям смак до читання, думання і розвитку уяви, побудови образів, фантазування і формування на цій основі свого світу.

Для підтвердження нагальної необхідності такого підходу звернемося до промовистого прикладу: у Китаї протягом багатьох років не схвалювалася наукова фантастика. У китайців блискуче виходило працювати за готовими планами. Але було погано з новаторством та винаходами, мали місце проблеми з уявою. Вони направили делегацію в найпрестижніші інтелектуальні компанії США і попросили їх співробітників, які винаходять майбутнє, розповісти про себе. З’ясувалось, що в дитинстві всі вони читали наукову фантастику.

Ці та інші повчальні факти переконливо викладені в лекції письменника Ніла Геймана, опублікованій в «Гардіан» під назвою «Бібліотеки, читання й мрії: від чого залежать наші мрії» (15.10.2013). Звісно, такі рекомендації належить передусім адресувати батькам.

Звідси і необхідність посилення уваги до бібліотек, їх комплектування, підвищення статусу бібліотечних працівників. Скажу про себе: головна заслуга в тому, що я чогось досягнув — учителів і бібліотеки (сільської та районної). Для мене книги і бібліотеки — це простір свободи.

Для того щоб Україна увійшла в цивілізований світ, потрібно забезпечити високий рівень автономності особистості з не одержавленою свідомістю. Зомбувати таких людей складно, а то й неможливо. У них є своя, незалежна точка зору. Вони сліпо і сезонно не закохуються в політиків та не віддають їм на відкуп державу, а відтак — себе.

Окрема і особлива тема — оволодіння учнями мовою, культурою мови. Біда дітей сьогодення — збіднений словниковий запас, невміння висловлюватися, формулювати думку, спілкуватися живою літературною мовою, нерозуміння краси мови.

Шановні колеги!

Без громадян і громадянського суспільства Українська держава немислима. Отже, належить створювати цих громадян, потрібно дати людям можливість стати ними.

Цього не досягти лише закликами і проголошенням реформ — скрізь і в усьому. Без належної підготовки суспільної основи (бо, як правило, реформи підтримують ті, кого вони не стосуються, особливо за нинішнього стану мізків в Україні, який, в свою чергу, зумовлений потрясіннями останнього періоду), неможливо забезпечити поступ країни. Але не можна терпляче чекати, допоки суспільство заспокоїться і візьмуться за розум політики настільки, що з’явиться можливість реально творити державу, суспільство і особисте життя кожного.

Для цього критично важливо, щоб влада й політики тонко відчували, чим живе інтелектуальна складова України. Перш за все освітянське середовище. Адже воно є найточнішим барометром суспільних настроїв і запитів, як ніхто відчуває оголений суспільний нерв.

Але правди нікуди не дінеш: рішення на різних рівнях приймають переважно люди, які не завжди потерпають від їх негативних наслідків. На цьому фоні думаюча частина суспільства почувається непотрібною, безпомічною і залежною від тих, хто за усіма критеріями стоїть значно нижче.

Друга проблема — це наші постійні самообмеження і самоконтроль. Генетична пам’ять диктує обережність, яку виправдовувально називаємо «гарним смаком», «зваженістю суджень», «розважливістю», і яку вже перестали усвідомлювати. Врешті-решт, життя змусило нас до добровільної самоцензури. Знаємо більше, ніж говоримо. І вже звично від цього страждаємо. Оскільки можливість «мати роботу» посідає домінуюче значення.

На мій погляд, інтелектуальне співтовариство сьогодні просто зобов’язане мати солідарну позицію і право на вагомий голос, можливість передавати його своїм вихованцям та й всьому суспільству. Адже без цього знання і розум «скисають», ми втрачаємо себе. Україна втрачає.

Упевнений: коли хоча б частку знань і досвіду, який є в освітянському середовищі, було сповна поставлено на службу планам майбутнього України, що їх проголошують політики, то ці проекти можна реалізувати набагато швидше. І якісніше.

Адже увагу людей, як і раніше, намагаються переключити з непривабливого сьогодення на химерне світле майбутнє з допомогою різноманітних звабливих планів. Їх вистачає на задоволення будь-яких смаків. І що показово: така «приманка» спрацьовує під час виборчих кампаній. Фактично у такий спосіб санкціонуємо майбутні негаразди. Набагато простіше закликати до неясного майбутнього, щодо якого немає жодних фактів, ніж відповідати на тривожні виклики сьогодення.

Потрібен відкритий і широкий діалог щодо долі України. Без камуфляжу і маскувань реалій дня. Потрібні раціональні аргументи. Потрібна політика істини, як це й має бути в демократичному і відповідальному суспільстві.

Володимир ЛИТВИН