Світ занурюється в нові виклики й непередбачуваність. Йдеться навіть про те, що людство очікує період ізоляціонізму, торговельних війн, ціннісного нігілізму та авторитарних лідерів, які ділитимуть сфери впливу й інтересів. Що США не хочуть більше бути «страховим агентом для всього світу». Щоправда є й прямо протилежні прогнози: США і ЄС можуть стати сильнішими, ніж зараз.

За будь-яких обставин, очевидним є одне: Україна не зможе і не повинна залишатися державою-клієнтом. Атмосферу й умови СРСР, коли призначення республіки полягало в сумлінній виконавській дисципліні, треба забути. Остаточно. Тим більше, що й ця дисципліна кульгає. Україна має спромогтися на державу.

Що для цього потрібно?

Домогтися стратегічного бачення України. Як у питаннях її внутрішнього облаштування, так і визначення її місця у світі. Влада має врешті-решт зрозуміти, що її завдання не в тому, щоб управляти, а в тому, щоб організувати країну на тих засадах, які повсюдно декларуються. А для цього не підходить політика перешіптування, кулуарних домовленостей та змов, квот і поділу сфер впливу. Наглядне свідчення тому – перипетії навколо майбутнього Уряду.

Зсув до авторитаризму і прагнення до єдиновладдя в Києві супроводжується хаосом на місцях. Ставка на зручних своїх обертається розвалом системи. Те, що відбувається нині, прирікає країну на невиразність, конфлікти і протистояння. Україна стомлена від конфліктів, люди виснажені конфліктами.

Сьогодні політична риторика більше підходить до пропаганди внутрішньої війни. Дефіцит ідентичності та національної солідарності поглиблюють поділ політикуму на патріотів і ворогів, що фактично обертається поділом та розколом країни. Формується потенціал можливих етнічних та релігійних конфліктів.

Демократичні країни – це переважно багаті країни. Така аксіома дає відповідь на питання – чи є в Україні демократія? Є лише декларована демократія, що переростає в охлократію. У масово бідній і розшарованій країні іншого й бути не може.

Україна потребує чесної розмови, діалогу і чіткого плану дій. Зрозумілого для суспільства й підтриманого ним. Слід припинити балаканину про реформи, а зайнятися реальною роботою. Влада повинна спромогтися зрозуміти Україну або піти.

Найскладнішою проблемою є те, що український політичний клас, влада та її інститути мають крихку опору всередині країни. Відчуваючи брак внутрішньої легітимності, вони намагаються знайти її за межами України. Раніше – переважно в Росії, зараз – в США та ЄС. В обох випадках ситуація програшна для України. Треба повернути українських політиків додому.

Плутарх в роботі «Олександр і Цезар» описує, що Олександр, побачивши, як його наближені розбещуються розкішшю, зі здивуванням та гнівом звернувся до підопічних: хіба ви не знаєте, що кінцева мета перемоги полягає для нас у тому, щоб не робити того, що робили переможені? Мудрі слова. Особливо, коли бачимо, як нинішні переможці роблять те, що до цього робили переможені. Але зі значно більшим розмахом. Зважаючи на невизначеність та відчуття тимчасовості, намагаються взяти наперед, тоді як попередники, думаючи, що прийшли назавжди, діяли, так би мовити, планово.

У цьому ж ряду продовження традиційної української практики списувати усі провали на попередню владу та зовнішніх недоброзичливців. Схоже, що як і в 50-ті роки ХХ століття справа може дійти до спеціальної доповіді про злочини попереднього режиму. І до того, що робитимуть її причетні до нього люди. А що це дасть?

Треба визнати, що багато в чому винні самі за невиразний стан країни, війну, втрату територій. Інакше порочне коло проблем не розірвати. Будемо просто ходити по ньому.

Потрібні правильні особистості. І люди повинні побачити, що влада знає й розуміє країну. Якщо вона продемонструє, що спроможна на це, Україна матиме шанс на правильний шлях розвитку.

Р.S. На російських політичних ток-шоу вкотре побачив «штатних» представників України, які мігрують з каналу на канал.

І, схоже, відпрацьовують роль такої собі «політичної груші». Окремі з них своєю недолугістю очевидно покликані виставляти українців в очах глядачів у найнепривабливішому вигляді. Якщо є такі захисники України, вороги точно не потрібні.