Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
«АТО або ВІЙНА? – КИТАЙ або РОЗВАЛ УКРАЇНИ? »

13.03.2017

Розпад України на зони контролю головне завдання РФ в конфлікті на Донеччині. Йдеться про повної дезорганізації країни і розширення конфлікту на всю її територію. У такому випадку Росія може претендувати на гаранта стабільності і сторону, яка пропонує регіональну безпеку. Однак, більш м’який варіант «керований розпад», через вибори, віче, засновницького зборів з утворенням досить потужних і керованих територій, компроміс на який згодні і Німеччина з Францією. (Є не публічною позиція). Принаймні саме в такому руслі проходило обговорення українського питання між Москвою і Берліном до Майдану 2013-2014 роки. Та й зараз при певному збігу обставин, відсікання проблемних областей і передача їх в орбіту Москви дозволяє Франції і Німеччини з одного боку відновити відносини з Росією, а з іншого мати справу з меншим за масштабом і більш монолітним утворенням з проєвропейський налаштованим населенням центральних і західних областей України. Захоплення України Російською Федерацією – сценарій, який не вигідний нікому. Навіть Росія чудово розуміє всі витрати контролю над 40-мільйонним державою. Ресурсів у Росії на це на даному етапі немає. Силовий варіант «об’єднання», без своєї проросійської влади в Києві не вийде ні коли. Поділ питань Донбасу і Криму цікаво тільки учасникам (Росія, Німеччина, Франція), крім України. Що ж фактично відбувається? – Маємо «нормандського четвірку» і не маємо аналогічної майданчики для обговорення питань Криму) і, «вийшовши на вирішення питання по Донбасу» лідери ЄС можуть пред’явити «успіх» своїм виборцям з подальшою політикою нормалізації відносин з Росією. Це висновок РФ з-під санкцій як мінімум «може бути», (а для бізнесу та частини політиків Німеччини і Франції – це дуже потрібно). У традиціях європейської дипломатії – «прогрес» це теж успіх, а не тільки «досягнення результату». Відновлення українського суверенітету над Кримом і Донбасом за сценарієм Києва не влаштовує нікого, крім самої України і (напевно Китаю). Поразка Росії на Донбасі буде сприйнята всередині країни як провал плану розширення меж Росії. Це спричинить за собою внутрішньополітичну кризу, може навіть революцію. Дестабілізація Росії, як великого постачальника вуглеводнів (нафта, газ) і ринку збуту Європейської продукції, а так само держави зі значним ядерним арсеналом – занадто серйозна проблема для Європейського союзу і США.

Головне, що варто відзначити, що з початку конфлікту відбулося зменшення рівня зовнішньої підтримки України і, можливо, навіть надання на Київ додаткового тиску з метою односторонніх поступок. (Цю ситуацію ми вже спостерігали в червні-вересні 2016 року.) Але з моменту доповіді по збитому літаку МН-17 і активності Росії в Сирії, змінилося становище речей, що дозволило Україні не тільки відстояти свої позиції, але і зміцнити їх документами ПАРЄ і підготовкою резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Однак події цього року в ЄС, США і, можливо, Росії, не вселяють оптимізму:

Проблеми в самому Євросоюзі. Це як мінімум Brexit, нерівний економічне зростання країн-учасників, криза біженців, ініціативи щодо переформатування ЄС і, нарешті, загрози військового характеру на тлі політично слабшає НАТО. Вибори у Франції, де до влади можуть прийти політики, лояльні до Росії, що ще більше ускладнить позиції України в рамках Нормандське четвірки. Але в будь-якому випадку Париж зацікавлений в якнайшвидшому досягненні «прогресу» – в умовах, що склалися це означає поступки з боку Києва. Олланду необхідно продемонструвати успіх своєї позиції. У разі перемоги Франсуа Фійона або Марін Ле Пен тиск лише посилиться. Вибори в Німеччині і тиск, який чиниться на Ангелу Меркель німецьким бізнесом і частиною політиків вимагає демонстрації успіху в політики. А значить Берлін буде тиснути на Київ з метою отримання «прогресу в мирному врегулюванні» – тобто «поступок». Така ситуація буде спостерігатися як мінімум до осені 2017, коли в Німеччині пройдуть вибори в парламент. І на кінець, прихід до влади Трампа і опублікована програма його перших 100 днів однозначно свідчать про зменшення залученості Сполучених Штатів в українську кризу. Ситуація, звичайно, не вічна, але як мінімум до осені 2017 проривів української дипломатії на американському напрямку чекати не варто. Швидше навпаки – буде певне зниження інтенсивності контактів. Може навіть якась та інтрига. Наприклад зустріч з опозиційних політиком (Тимошенко) або план продажу Криму (Артеменко). А Росія в свою чергу буде демонструвати бажання йти на контакт і досягати компромісних рішень. Західні «партнери» України зі свого боку так само будуть прагнути вирішити конфлікти, роблячи поступки для РФ. В українському питанні поступки можливі лише ціною відмови від частини претензій Києва – ні Франція, ні Німеччина, ні США безпосередньо не є учасниками конфлікту. Але Україна розраховує на їх допомогу і це її (України і керівництва країни) головна помилка. Обсяг допомоги, на яку теоретично може претендувати Україна, істотно зменшується. Початок нових програм неможливо без демонстрації «прогресу» в Європейському розумінні реформ і мирне врегулювання з боку Києва (поступки територій), а по старих кредитах все наполегливіше будуть питати про ефективність використання коштів та сплаті відсотків. Головним фактором, що впливає на розвиток подій навколо Донбасу і Криму, безсумнівно являється політична нестабільність всередині самої України. З одного боку є Росія, якій вигідний параліч влади, з іншого ми маємо наявність внутрішніх гравців, зацікавлених у переформатуванні влади в Києві. Це посилюється соціально-економічною кризою, радикалізується настрої мас. «Партнери» з ЄС і США тиснуть на українську владу з метою «виконання Мінських угод». В такому форматі Україна позбавлена ​​і можливості виставлення додаткових умов, не може самостійно вимагати зміни формату діалогу (зі своїми питаннями). Єдиний козир, який ефективно використовується – це загроза дестабілізацією всередині країни. Для ЄС і США-політичний криза і, можливо, дезінтеграція країни за некерованим сценарієм цілком прийнятний – вони його розглядають як один з варіантів успіху. Вони мають ресурси для його реалізації, можуть управляти дискусією. Але для РФ подібний розвиток подій категорично неприйнятно. При цьому Росія має вже апробовані важелі зміни формату і тиску на учасників процесу – ескалація воєнних дій, або загрози застосування сили в інших регіонах. Як би там не було, Мінськ-2 результат якраз такої комбінації після Мінська-1. Для Росії було б ідеально провести вибори в ДНР і ЛНР якомога швидше, домогтися змін до Конституції України і ввести бойовиків в політичне поле країни. Росія для цього має бажання, можливості тиску на учасників переговорів, може активно додавати нові пункти в порядок дня. Але Росія не має ресурсів для самостійної реалізації сценарію: впливу на внутрішню політику може вистачити для створення нестабільності, але може не вистачити для приводу до влади проросійських сил. Спроби силового тиску на Київ з допомогою ескалації на Донбасі можуть консолідувати правлячу коаліцію і викликати негативну реакцію з боку США і Європи. План США і ЄС як і «план Порошенко» можливий і співпадає з Російських цілями. Європа і США мають ресурси для його реалізації, але противником виступає народ України. Точніше кажучи, президент і правляча коаліція розуміють, що при реалізації такого варіанту вони втратять залишки легітимності (влада). Подібний розвиток ситуації закінчиться глибоким політичною кризою з ризиком ескалації збройного конфлікту на сході. Це розуміє як офіційний Київ, так і партнери з ЄС і США. Реалізація «Мінських угод» в 2017 році в їх первозданному вигляді, як і в прочитанні Путіна так і в інтерпретації Порошенко виглядає скоріше неможливим. Але дозволити собі визнання в «відсутності прогресу» протягом 12 місяців не може жодна зі сторін, залучених в конфлікт. Тільки зміна плану мирного врегулювання дасть всім сторонам додаткові можливості і створить спокуси переформатовати угоду з найбільшим урахуванням своїх інтересів. Досягти такі можна в разі різкої зміни ситуації в самих країнах (успіх реформ в Україні, інтенсивне стратегічне партнерство (наприклад Китай) або глибокий політичну кризу в Росії, або конфронтація з НАТО, наприклад, в країнах Балтії, криза в ЄС і США і так далі ). Але найбільш ймовірний і простий – це дуже інтенсивне (різке) нарощування співпраці з Китаєм. Ще один план – через ескалацію конфлікту на сході України. Цей шлях може бути прийнятний як для Києва, так і для Москви. Різниця лише в формі ескалації і часу активізації бойових дій – для кожного гравця (Україна, Росія) в 2017 році будуть використовувати свої «ідеальні моменти» і кожен буде звинувачувати в порушенні Мінська-2 іншу сторону. Тобто сторони, що домовилися про мирне врегулювання будуть «воювати.»

Відсутність будь-якого прогресу в реалізації Мінських угод. Практично це повторення того, що ми спостерігали в 2016 році. Затягування часу, вигідно (нинішньої влади) Києву, але вічно так тривати не може. Це тягне за собою поступове накопичення невдоволення всередині України – втрати на фронті шалені, сенсу в цих смертях суспільство не бачить. Відсутність прогресу буде використано і опонентами чинної влади всередині країни і російськими дипломатами на зовнішніх ринках. Крім того, в такому розвитку ситуації не зацікавлені ні США, ні Німеччина, ні Франція – при мерехтливому конфлікті широкомасштабні бойові дії можуть розпочатися в будь-яку хвилину, що несе додаткові ризики США і європейських країн. Тому, хоча політика “затягування” потрібна для Києва (для збереження влади), але вона викликає наростання зовнішнього тиску і призведе до ситуації літа 2016. Тоді частина «союзників» вже майже відкрито звинувачувала Київ, а не Москву в зриві «Мінська-2» і вимагала односторонніх поступок. Тому подібна політика привидітися до реалізація «мирного плану Путіна», або через ескалацію до нового формату (за участю або без стратегічного партнера «Китай») Ніякого іншого варіанту у Порошенка Петра Олексійовича не вийде, але нажаль він буде намагатися, від чого може втратить владу.

Чим закінчиться.

1) Текст Мінських угод і план їх реалізації в 2017 році зміняться. (Я впевнений)

2) Подальше закріплення принципу окремого розгляду проблем Донбасу та проблеми Криму. (Якщо не втрутиться Китай)

3) Узгодження формату поліцейської місії на Донеччині.

4) Поступове зняття санкцій з Російської Федерації.

5) В умовах зміни влади в ключових країнах партнерах, (Франція, Німеччина) – українські дипломати не зможуть добитися прогресу в 2017 році.

Другий пункт безпосередньо залежить від розвитку подій (ескалація, або зміна порядку). Це може бути, в невдалому для України випадку якщо влада залишуся та-ж.

Третій пункт – коли місія ОБСЄ, наполовину складається з громадян Росії, і миротворців країн СНД, то ситуація не змінниця. Якщо вдасться досягти успіху у військовій області і завершитися дипломатичну комбінацію в ПАРЄ-ООН, яка доведе, що Росія учасник конфлікту, місія може бути створена з представників «третіх країн». В такому випадку згадується президента Лукашенко «білоруський контингент» – кращий варіант для Росії і прийнятний для України.

Четвертий пункт, що стосується санкцій, то частина з них буде знята незалежно від розвитку подій на Донбасі. Якщо будуть військові дії, які закінчиться «новим договором». Росія запропонує новий план по «пошуку миру».

П’ятий пункт – якщо політичне «бодання» навколо виконання старого плану не закінчитися і якщо не спрацює зміна влади в США, Німеччині, Франції та російський лобізм в цих країнах, то ситуація буде весь час погіршуватися, охоплюючи все більше і більше території України.

РОЛЬ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРА – КИТАЙ № 1

  1. інтенсивна економічна співпраця з Україною
  2. Ініціатива створення майданчика для обговорення питань по Криму
  3. Зміна порядку денного під впливом нового гравця (Крим- Китай)
  4. Беларусія вже готова до «Беларуского контингенту» (потрібна тільки підтримка Китаю)
  5. Необхідна перезавантаження влади на базі стратегічного партнерства з Китаєм

Ніякого іншого варіанту у Порошенка Петра Олексійовича не вийде. Китай це шанс і для країни і для президента. Пора сприйняти нову картину світу під кутом – Слава Україні

Володимир Волков (volkoff)

Топ - новина
Голова Народної Партії Володимир Литвин заявив про свій вихід з депутатської групи «Воля Народу»

20.10.2017

Я попередив членів групи, що в разі голосування ними за так звану пенсійну реформу, я буду змушений покинути колектив, що мною і було зроблено.

Публікації
ІНАКШИЙ ПОГЛЯД НА ВІЙНУ

10.12.2017 

Щоб завершити російсько-українську війну, потрібно її зрозуміти. Без розуміння війни, проміжний мир нічого не буде вартий, бо війна не буде завершена.