Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
ЧИ МОЖНА ВІДВЕРНУТИ СПОВЗАННЯ УКРАЇНИ В ПРІРВУ?

02.04.2017

Україна проходить зараз по дуже тонкій межі, за якою – прірва. Причому постійно на наших очах відбувається сповзання в цю прірву. Майже всі це бачать, але майже ніхто не знає, як це відвернути.

Чому Україна періодично в історії опиняється на межі свого існування?

Якщо уважно почитати історію, то можна побачити основну схему загроз для існування України. Ця схема закорінена в суть історичного походження та географічного положення України.

Фронтирний характер України зумовлює її участь в цивілізаційних розривах сусідніх країн, відтак вона змушена піддаватися руйнуванню і зрештою колонізуватися сусідніми країнами, які в цей історичний час цивілізаційним чином посилюються.

Періоди історичного спокою бувають не настільки тривкі, щоб Україна встигла створити свій інтелектуально розвинений правлячий клас, який би міг виробити умови для самостійного цивілізаційного існування.

Сільськогосподарський характер країни був незмінним протягом тисячоліття. А міська інтелектуалізація традиційно відбувалася за рахунок колонізаційного впливу. В ХХ столітті міська інтелектуалізація відбулася за рахунок супутньої русифікації більшості український міст. Відтак навіть зараз українізувати інтелектуалізовані міста важко.

Український правлячий клас, який не мав власних аристократичних традицій, був здебільшого колоніальним, тобто вторинним та залежним, і був здатен демонструвати лише дуже примітивні мотивації – до збагачення, до примітивних міжусобиць між кланами, до переважання тактичного мислення над стратегічним.

Але понад цим повсякчас реалізовувалася одна і та ж схема управління Україною правлячим класом – олігархічний порядок за рахунок несправедливості щодо більшості громади. Це була надексплуатація і приниження громади власним правлячим класом на тлі його неспроможності до творення солідарного суспільства.

Відтак саме українська громада змушена була створювати солідарний рух і здійснювати історичні зміни, які її власний правлячий клас був здійснити не здатен. Зрозуміло, що громада, яка протистоїть власному правлячому класу, погано управляється і не діє стратегічно. А правлячий клас, що не має підтримки громади і час від часу змушений протистояти зовнішньому тиску, не може спиратися на громаду, яку упосліджує.

Тобто схема "пихатий і здирницький правлячий клас проти стихійної громади" постійно рвала Україну на шматки і віддавала її на поталу ворогу.

Що зараз?

Або громада стане стратегічною, або правлячий клас стане менш здирницьким і більш стратегічним. Поки що правлячий клас не дозволяє нам сподіватися на себе. Можливо нам вдасться зробити громаду більш стратегічною, тим більше, що зараз є те, чого ніколи раніше не було – технології координації та смислового управління громадою з боку окремих громадських лідерів через соціальні мережі, які правлячим класом не контролюються.

Чи можна відвернути сповзання України в чергову історичну прірву?

Справді! От ми вже такі розумні, маємо історичний досвід подібних сповзань України у прірву. А чи можемо ми скористатися цим історичним досвідом?

Ну можна взяти і проаналізувати, як Скоропадський зробив ставку на тодішніх сільськогосподарських олігархів і дуже скоро мав повсталу проти нього Україну. Можна взяти та проаналізувати як Петлюра йому протистояв, але не маючи жодної державної стратегії був зрештою зметений більшовиками.

Чи можемо ми хоча б адекватно проаналізувати історичні події? Зокрема події української революції ХХ століття?

В принципі це неважко. Але де ті політики разом зі вченими, які здатні аналізувати історію неупереджено, з позиції солідарності з усією громадою, а не з позиції любові до Скоропадського, Грушевського, Петлюри, Винниченка чи інших постатей?

Чому такий недолугий зміст був у Зверненні Президента до Українського народу з нагоди відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років? Чому помилки тодішнього правлячого класу нинішній правлячий клас знову не хоче бачити? Чому знову звинувачує в усіх негараздах махновщину? Невже історія наш правлячий клас нічому не навчила?

Не отаманщина і не махновщина винувата в поразці української революції ХХ століття. Це облуда, брехня, пересмикування і т.д. В поразці української революції винуватий український правлячий клас або з нестратегічним мисленням (як от Петлюра чи Грушевський), або зі стратегічним мисленням, але з принциповою нездатністю до творення громадської солідарності та справедливості на фоні укладення договорів з тодішніми олігархами (як Скоропадський).

Чи є позитивний сценарій відвернення сповзання України в прірву?

Я бачу лише два такі позитивні сценарії.

Нинішній Президент війну не закінчив, окуповані території країни на повернув, корупцію не подолав, олігархію не зруйнував, зрештою політиком не став. Після того, як стало зрозуміло, що Президент не виконав і не збирається виконувати свою передвиборну програму, влада мала би змінитися.

Тобто сценарій дострокових президентських та парламентських перевиборів може стати способом початку демонтажу олігархії.

Зрозуміло, що цьому сценарії опираються самі олігархи та оплачувані ними політики всередині непублічної угоди – олігархічного консенсусу.

Цей сценарій не відновлює солідаризм одразу, але дозволяє почати потроху послаблювати надексплуатацію та приниження громади і поставити солідаризм як мету. Тобто цей сценарій дозволяє почати реформу та люстрацію правової системи, започаткувати дійсну боротьбу з корупцією, здійснити перехід від мінського процесу до інших способів уявлень про територію України.

Другий сценарій – громадський рух, що силовим чином здійснює демонтаж олігархічного консенсусу. Так би мовити, цивілізована махновщина.

Цей сценарій відновлює солідаризм, але є ризикованим з огляду на малу контрольованість народної стихії.

Всередині цього сценарію дуже ймовірним є військовий наступ ворога, на який Україна змушена буде відповідати національно-визвольною війною.

Це справді два позитивних сценарії, які мають різні, але великі соціальні ризики, і в яких буде різна кількість жертв і ці жертви будуть різні за соціальним походженням.

Негативний сценарій це той, який зараз в Україні реалізується – переукладення олігархічного консенсусу і накопичення соціальної громадської напруги, яка рано чи пізно вибухне громадянською війною.

Упослідження громадського наративу та маргіналізація громадянського дискурсу

Постановка під цензурний контроль владою гібридних телеканалів, підкуп владно-олігархічними колами значної частини експертів, що ще недавно були на боці громади, генерування владою агресивного антигромадянського дискурсу, який намагається маргіналізувати дискурс соціальних мереж та координовані ним громадянські протестні практики, упослідження громадського наративу в експертній суспільній комунікації – це найбільш значимі процеси сьогодення.

Ці процеси більш значимі, ніж навіть тактичний успіх громадської блокади торгівлі з окупованим Донбасом чи періодично відновлювана ворогом війна на окупованому Донбасі.

Чи є сенс у перемозі громади, коли громада не може закріпити цю перемогу у власному дискурсі, тобто подати перемогу як свою перемогу?

В якому дискурсі слід розглядати політичну ситуацію навколо блокади торгівлі з окупованим Донбасом? Хто взагалі переміг у цій ситуації? Невже один олігарх переміг іншого, невже влада перемогла опозицію?

Чи взагалі такий дискурс правомірний? Чи так все насправді? Чи насправді в Україні громади немає, а є лише політики та олігархи, які маніпулюють громадою? Чи все в Україні залежить від того, сильна чи слабка влада? Ми ж не Росія, де це принципова річ.

Так, існує теорія Майдану 2013-2014-их років як олігархічної змови. Але чи дав цей Майдан олігархам те, за що вони можливо заплатили?

Давайте подивимось на три роки "олігархічного" Майдану. Олігарх Фірташ блокований і знаходиться під пресом міжнародного права. Олігарх Ахметов вже багато втратив, спробував відбити своє за рахунок домовленостей з владою, але продовжує втрачати. Олігарх Коломойський втратив і продовжує втрачати. Олігарх Пінчук втратив і буде втрачати, і жодні міжнародні зв'язки йому не допоможуть. Олігарх Порошенко, посилившись в перші два роки після Майдану, нині стрімко втрачає свій політичний вплив, а отже і втрати бізнесу після завершення своєї політичної кар'єри йому не уникнути.

Тобто за це все олігархи заплатили на Майдані? Тобто олігархи заплатили за власні майбутні втрати? Чи може справді, це робота української громади на тлі тиску російської агресії та міжнародної спільноти?

Хто ж суб'єкт революції – олігархи чи громада?

Антигромадянський дискурс в Україні можливий завдяки концептуальній орієнтації значної частини негромадських проолігархічних та провладних експертів на доволі просте уявлення – лише влада та олігархи здатні зберегти Україну, громада ж сіє хаос, розгойдує човен, діє в інтересах ворога.

Меншість експертів на боці громади вважають, що саме солідарна громада здатна і виграти війну, і втримати країну від хаосу, і знищити антигромадський олігархічний консенсус.

Це протиріччя могло би існувати, поступово обговорюватися в публічному дискурсі, і зміщувати ситуацію в бік зменшення олігархічного примусу, розвитку середнього класу, солідаризації громади по всій Україні.

Але влада почала закручувати гайки – тобто піддала громадянський дискурс обструкції та зайнялася упослідженням повсякденного громадського наративу. Цим самим протиріччя загнано вглиб, воно стало непублічним, що призводить до наростання напруги.

За такої ситуації протистояння влади та громади дуже швидко зі сфери дискурсивного протистояння переміститься в сферу реального силового протистояння.

Громадянські війни починаються, розгортаються та йдуть довго саме тоді, коли громадський наратив у всіх засобах суспільної комунікації є упослідженим, а громадянський дискурс є підпільним, нелегальним.

Не можна заганяти громадянський дискурс та громадський наратив у глухий кут. Саме це призводить до дуже жорстоких громадянських війн.

Причому, чим більший дискурсивний авторитаризм створить влада, тим жорсткішою буде відповідь громади. Створення дискурсивної диктатури, на яку взяла курс група владно-олігархічного консенсусу, призведе до вибухового громадського протесту.

В цьому контексті теорії революції Теди Скочпол, Джека Голдстоуна та Ренделла Коллінза потрібно уточнювати і доповнювати.

Зараз в Україні ми маємо розгортання фіскально-адміністративної кризирозкол правлячого класу і народні повстання. Водночас, допоки громадський наратив у повсякденності залишався неупослідженим, а громадянський дискурс у концептуальних дискусіях залишався легітимним, революція в суспільстві відбувалася на рівні дискурсивної боротьби та наративного протистояння.

Як тільки громадський наратив почав упосліджуватися, а громадянський дискурс почав делегітимізуватися, виникла напруга в громаді, яка починає вибухати вже силовим чином.

Історія української революції нічому нинішній правлячий клас не навчила

17-го березня 2017-го року в Національному музеї історії України було безпосередньо здійснено, а потім на офіційному веб-сайті опубліковано – Звернення Президента до Українського народу з нагоди відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років.

В цій промові Президент як представник нинішнього правлячого класу фактично об'єктивує і тим самим виправдовує жадібність та здирництво українського правлячого класу в часи української революції 1917-1921 років.

Всі факти і оцінки в цій промові нібито вірні. А от головні акценти помилкові. Зокрема Президент маргіналізує і тодішній, і нинішній громадський рух, говорячи наступне "Та традиція не минулася безслідно, і в сьогоднішній Україні багато хто демократію плутає з махновщиною."

Тобто цей пихатий лідер нічому в історії не навчився, нічого з історії не зрозумів, і вміє тільки використовувати історичний дискурс задля захисту власної пихатості і безпорадності.

Упослідження громади нікуди не ділося з політичної практики українського правлячого класу. Як і сто років тому, український правлячий клас знову пихато дивиться на громаду, повсякчас займаючись її здирництвом та приниженням.

Деякі інші експерти необдумано почали транслювати цей дискурс – "анархія", "махновщина" і т.д. І це проблема, бо це руйнує також солідарність всередині експертів.

Сергій Дацюк, філософ

http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/58d8b49ec84b4/

Топ - новина
ВОЛОДИМИР ЛИТВИН: "МИ СВЯТІ, А ХТО В ЦЕ НЕ ВІРИТЬ – НАШІ ВОРОГИ"

25.02.2017

Сьогоднішня робота парламенту ще раз засвідчила, що вміст ГМО у його складі значно перевищує будь-які допустимі нормативи, навіть за невисокими сучасними українськими стандартами.

Публікації
Покоління останнього вагону

21.05.2017 

Ми застали розпад Радянського Союзу, але на той момент ми були школярами, і відповідно ми не змогли прийняти участі у первинному накопиченні капіталу жорстких 90-х.