Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
ТУНЕЛЬ ТА СВІТЛО В ЙОГО КІНЦІ

12.06.2017

Три роки після обрання легітимної влади в процесі Революції Гідності перетворили владу на нелегітимну. Але українці вміють жити з нелегітимною владою. Щоправда таке життя надзвичайно сумне і безперспективне.

От якщо перестати критикувати владу, не реагувати на її спроби нищити опозицію, тотально контролювати мас-медіа і закатувати політичних конкурентів в асфальт – що буде?

Інакше кажучи, що було б свого часу, якщо можна було б зупинити "петлюрівщину" і залишити "скоропадщину"? Відповідь дуже проста – була б "хмельниччина-2": заключення економіко-політичної угоди з Росією на рівні української еліти того часу.

Думаєте тепер, після розриву стількох відносин з Росією і після втрати значної частини залежності України від неї, це все ще неможливо? Постколоніалізм це не тип політики, це тип мислення, яке змінюється в кращому разі протягом цілого покоління.

Думаєте, як же ми знову можемо потрапити у залежність до Росії, адже ми, як ніколи рвемо стосунки з Росією, і воюємо з нею майже на всіх напрямках, окрім відвоювання окупованих територій?

Ту дуже просто – українська влада тишком-нишком реалізовує російський проект фрагментації та федералізації України. В принципі тут нічого фатального немає, якщо б це був український проект з розблокованим конституційним процесом. Але в тому то й справа, що з заблокованим конституційним процесом це може бути лише проект при домінуючому впливі Росії.

Націоналісти сьогодні це найбільші і найпослідовніші федералісти, незалежно від того, що вони самі про себе думають. І українська влада, роблячи ставку на націоналістів в рамках передвиборної політтехнології, веде Україну до розколу.

Три роки президентства призвели до створення "тунелю реальності"

На тлі оцінки трьох років Президента України зовсім не хочеться говорити про досягнення і провали. Не тому, що немає досягнень чи провалів, а тому що ці досягнення майже ніяк з діями української влади не пов'язані, а провали є результатом пасивності влади, а не якихось зрадливих дій, хоча "зрадофіли" так не вважають.

Аналіз дій має виходити з аналізу суб'єктних дій, а не з аналізу пасивного підпорядкування та дій заради корпоративних олігархічних інтересів.

Всі досягнення української влади трьох років після Революції Гідності були пов'язані винятково з мавпуванням чужих зразків та норм, з діяльністю зовнішніх запрошених з інших країн агентів прийняття рішень або з виконанням приписів МВФ.

Що таке асоціація з ЄС та безвізовий режим по свої суті? Це публічна та лояльна демонстрація спроможності приймати власні закони за європейськими зразками без будь-яких незрозумілих для Європи інновацій?

Що таке реформа поліції, медична реформа чи спроба земельної реформи в Україні? Це реалізація чужих зразків з добровільно відключеною здатністю до якої-небудь творчої уяви та з жорсткою забороною на власні інновації.

Лише українська громада спричинилася до деяких соціальних інновацій, які, до речі, влада всіляко придушувала: каналізувала войовничу енергію добровольців окопним сидінням на тлі "Мінського процесу", репресувала добробати, обмежувала волонтерів, перехоплювала блокади, затягувала судові процеси проти вбивць Майдану, відвертала увагу переслідуванням дрібних корупціонерів, щоб і далі процвітали крупні і т.д.

Українська влада за три роки не може пишатися жодним, підкреслюю ЖОДНИМ, успіхом власних інновацій. Чи може ми вважаємо, що "безгаз" чи "безвіз" придумала українська влада?

Що можна сказати про останні три роки президентства в Україні?

Перший рік це була спроба відвоювати окуповану територію, зробити якісь реформи, провести хоча б позірну боротьбу з корупцією. Це був рік революційних перетворень, який власне і спричинив сьогоднішні невеликі успіхи.

Другий рік це був перехід до "Мінського процесу" на тлі військових невдач та явної державної зради, сповільнення та згортання реформ, відмова від позірної боротьби з корупцією (направду, концентрація корупції та корупційний перерозподіл олігархічної власності). Другий рік фактично завершується контрреволюційним переворотом.

Третій рік це рік контрреволюції та реакції, закатування в асфальт нових політичних сил, встановлення тотального контролю над мас-медіа та проведення політтехнологічних акцій типу "в усьому винні популісти", заборони російських веб-сайтів, встановлення мовних квот та спецоперації "знищити політичний рейтинг Юлії Тимошенко".

Зараз Україна опинилися в "тунелі реальності" – процесі з дуже обмеженими можливостями, мінімальним оперативним простором, мінімальним набором ресурсів для зміни ситуації та з неясною перспективою. Щоб роздивитися світло в кінці тунелю, потрібно мати волю підняти голову, а голови у громади здебільшого опущені під тягарем проблем та через зневіру до влади та переживання невдачі чергового Майдану.

Важко сказати, що саме найбільше спричинило створення цього "тунелю реальності" – слабка колективна воля громади до самоорганізації вкупі з низькою конфліктністю українців загалом чи сильна воля правлячого класу до влади та збагачення, включаючи силовий безжальний примус громади з їх боку.

Але факт лишається фактом – "тунель реальності" зараз неможливо подолати жодними мирними засобами: мирний громадський тиск на владу вже нічого не дає, а, влада сама по собі неспроможна до збереження контролю над ситуацією та до інноваційних та радикальних змін.

З точки зору економіки, влада використовує лише інструменти пожвавлення крупного олігархічного бізнесу. Можливості для розвитку малого та середнього бізнесу повністю заблоковано. Зараз вигідніше бути бюджетним працівником, аніж бізнесменом.

З точки зору цивілізаційної антропології, підживлювання націоналістичних настроїв з боку влади веде до розколу суспільства, а втрата контролю над певними територіями фрагментує країну, що в перспективі означає федералізацію.

З точки зору соціології та політології, вертикальна мобільність в Україні заблокована повністю. Причому політична ситуації в тунельній подобі виглядає особливо цинічно.

В політтехнологічному сенсі схема була реалізована таким чином. Спочатку закатали в асфальт всіх політичних конкурентів. Політично, силовим чином та в мас-медіа був знищений "Укроп" та його лідер Корбан. Політично, силовим чином та в мас-медіа була знищена політична сила Саакашвілі, а він сам був маргіналізований. Була політичним чином та через широку мас-медійну кампанію проти Лещенко маргіналізована політична партія "ДемАльянс". Зараз іде серйозних наїзд влади на опозицію – на "Самопоміч" та на ВО "Батьківщина".

А після цього тотального закатування політичних конкурентів в асфальт влада заявила: "а навіщо нам вибори, все одно нема кого нового обирати".

Українська влада використовує російську технологію авторитаризму. Відтак Президент Порошенко є добрий учень Президента Путіна.

Світло в кінці "тунелю"

Проблемне питання – чи може виникнути в Україні тотальна диктатура, чи все залишиться лише на рівні авторитаризму з мінімальним диктатом.

В принципі, українці надзвичайно індивідуалістичні і волелюбні. На відміну від росіян, у них менше страху перед владою. Для диктатури у нас немає достатньо пасивної громади, яка готова делегувати свою громадянську активність владі. Але нездатність українців гуртуватися поза ситуацією безпосередньої небезпеки не дозволяє їм протистояти системному зовнішньому примусу.

Режим нинішнього Президента виявився набагато більш просунутішим в плані технологій, ніж режим Кривавого Президента.

Соціальні технології нинішнього режиму виходять за рамки чистої політтехнології. Щоб заблокувати вертикальну мобільність суспільства, одних маніпуляцій в ЗМІ чи силових дій влади не досить. Тут потрібна соціальна машина організаційної діяльності системи, яка не просто усвідомила свою корупційну суть, а сприйняла її як менше зло, ніж знищення олігархії, і вивела її на рівень ціннісної ідентичності.

Фактично це означає збереження зруйнованої правової системи та знищення системи парламентаризму в Україні. Проблема не в тому, наскільки прогресуватиме авторитарний режим, проблема в тому, що українці не готові до відновлення дієвих інститутів – надто далеко зайшов інституційний колапс держави.

Поки складність владних маніпуляцій та політтехнологій випереджає складність самоорганізації громади, влада завжди буде домінувати в своїх недалеких мотивах та реакціях.

На якому рівні потрібна самоорганізація громади? Я чув багато відповідей на це питання. Але моє переконання таке – потрібні, перш за все, нова організація мислення та нова стратегія.

На останньому Форумі "Хартії майбутнього" був презентований документ "Задум перезаснування країни", над яким працювали мої колеги за моєї невеликої участі. Найближчим часом цей документ буде оприлюднено.

Зрозуміло, що масштаб цивілізаційних викликів у світі та в Україні зокрема такий, що вони принципово не можуть бути подолані в політиці. Ніякі реформи за чужими зразками, хоча вони і покращуються ситуацію, зі світової кризи Україну не виводять. Тут потрібна інша соціальна технологія, яка своїм масштабом сягає цивілізаційного рівня перетворень. І згаданий документ пропонує таку соціальну інновацію як інший спосіб організації суспільства.

В той же час, запропонований підхід цього документу показав, що соціально активні громадяни можуть вибудувати стратегічне уявлення про перезаснування країни, але вони поки що неспроможні вибудувати нову політичну реальність, яка би піддавалась стратегуванню.

Стратегія неефективна, коли політична реальність не піддається стратегуванню та існує незалежно від стратегії. Для існування стратегічної позиції, потрібна інша політична реальність, яка хоча б враховує цю стратегічну позицію, а в ідеалі діє перспективно в рамках процесу стратегування.

Отже після опублікування згаданого документу буде зроблено спробу побудувати іншу політичну реальність на рівні організаційного бачення та основних політичних установок мислення.

А поки що базовий політичний процес, який я бачу як позитивний, – це публічний конфлікт нових політичних сил за право на політичне існування та розвиток.

Це є принципово важливим не з якихось чисто демократичних міркувань толерантності, політкоректності чи відповідності абстрактним демократичним нормам.

Якщо соціальна енергія не реалізується в політичній реальності легальним чином, вона починає реалізовуватися нелегальним чином – тобто у вигляді протестів, блокад і силового протистояння з владою.

Легальна та непридушувана владою політична конкуренція це єдиний спосіб для України зараз не звалитися в громадянську війну. Те, що влада знищує нових політичних конкурентів і веде масштабну кампанію по знищенню парламентської опозиції, це шлях до громадянської війни та розколу країни.

Для мене сьогодні згаданий стратегічний документ є світло в кінці тунелю.

І хоча далеке світло в кінці тунелю вже є, незрозуміло, як довго ми збираємося до нього рухатися. Фінал (обвал тунелю) може настати скоріше, ніж ми вийдемо на світло.

Тому потрібно триматися разом і боротися за легальну політичну конкуренцію.

Чим більше можливостей у громади, тим вищий її творчий потенціал.

Бувають часи, коли потрібно просто вистояти з мінімальними втратами. Зараз саме такий час.

Сергій Дацюк, філософ http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/593a614146974/

Топ - новина
Безвізовий режим – подія для нашої країни, звичайно, позитивна

12.06.2017

Особливо гармонічно вписалися в ландшафт сільської місцевості білборди з написами «Безвіз». Це як заклик до селян: На старт! Час подорожувати!

Публікації
Украина в поисках ответа на возвращенные вызовы столетней давности

17.08.2017 

Чем невежественнее и беднее общество в целом, либо какая-то из его групп; чем хуже работают социальные лифты, позволяющих обменять образованность и независимость мышления на лучшее социальное и материальное положение;