Так уже повелося в повоєнній історії СРСР, а потім і незалежної України, що День Перемоги (який аж до 1965-го навіть не був вихідним) з кожним роком набував дедалі нав»язливішого сусально-ідеологічного лоску, втрачаючи при цьому щось людяне, щире й правдиве.

Помпезні паради на Червоній площі під автоматичне «Ура!» і принишкла мережа магазинів «Ветеран», де за спецобслуговуванням учасники бойових дій могли раз на місяць отримати посинілу курку, бляшанку розчинної кави, а поталанить – то й пару рулонів туалетного паперу – навзагал недоступного для «народу-переможця» дефіциту.

Усе це як візитка. Як символ Перемоги.

Коса смерті пройшлася по мільйонах українських сімей, які після переможеного фашизму знову опинилися під важким чоботом комуно-сталінського режиму з його ГУЛАГами,  чорною працею на підприємствах за копійки, голодом 1947-го та закріпаченими безпаспортними селянами.

Тисячами загиблих і поранених вимірюються втрати України в нині розв'язаній Москвою проти нас війні. Але вона, звісно, «слезам не верит». І цьогоріч, як і пріснопам»ятної комуністичної доби, над забальзамованим мавзолейним ідолом, під гуркіт найновіших зразків бойової техніки, з якої російські окупанти вбивають на Донбасі українців, знову переможно тупцюватимуть «отец нации и иже с ним». І знову з усіх російських ефірів вкотре погрожуватимуть Україні й світу, закликатимуть відродити СРСР, за який «деды воевали», проклинатимуть цивілізований світ і вихвалятимуть досягнення «руського міра».

Тут мимоволі задумаєшся: а чи й справді наша Перемога – спільна? Чи однаково ми бачимо цей світ пост-перемоги?

Вона, ця Перемога, безперечно вистраждана простолюдом у важкій війні, розв»язаній і радянським, і нацистським режимами, починаючи з пакту Молотова-Ріббентропа.  Та перемігши гітлерівський фашизм, ми знову опинилися під владою сталінського тоталітаризму, що зріс на російсько-імперському шовінізмі – молочному братові фашизму. Саме воно, це хиже мурло російського шовінізму знову вп»яло свої ікла в тіло України й нещадно смокче з неї кров.

Війни не закінчуються, якщо не поховано з належними почестями останнього загиблого солдата. Але не закінчуються вони й тоді, коли непокаране зло виринає під тією чи іншою маскою й загрожує нашій незалежності, гідності й свободі. Тому 9 травня – наша перша Перемога лише над частиною зла. Дракона ще не вбито. І святкуючи 9 травня, ясно усвідомлюймо, що це - лише перший етап нашого виходу з вікового мракобісся на магістральний шлях до цивілізації, розвитку й гуманізму. І тут аж ніяк не обійтися без ще однієї важливої перемоги - над комплексом «молодшого брата» насамперед в собі. Тільки так ми зможемо остаточно перемогти окупанта – останню людиноненависницьку імперію світу.

Володимир Тетерук